"ШІ скоро витіснить акторів дубляжу". Олекса Негребецький – про "пластмасову" українську мову, пропозицію Klavdia Petrivna і спогади про ЧАЕС
Деякі його називають батьком українського дубляжу. Олекса Негребецький (справжнє ім'я Леонід Дмитренко. – Ред.) – перекладач, редактор та режисер дубляжу. Серед його доробку – серіали "Альф", "Паровоз Томас та його друзі", "Телепузики", анімаційні стрічки "Тачки", "Шрек", "Сезон полювання", "Мадагаскар", "Панда Кунг-Фу", художні фільми "Третій зайвий", "Прибулець Павло", кілька фільмів про супергероїв всесвіту Marvel та про трансформерів.
З початком повномасштабного вторгнення він покинув столицю України, проте не зник з інфопростору. Сьогодні Олекса Негребецький активно веде свій Facebook і дискутує з користувачами соцмереж. В інтерв'ю OBOZ.UA режисер дубляжу розповів, як на мовних помилках та огріхах мовознавці будують кар'єру, та дав поради українцям щодо вдосконалення мови у професійному та побутовому житті. Він також поділився думками про сучасну культуру, зізнався, за що полюбив Івано-Франківськ та чому охоче слухає співачку Klavdia Petrivna.
– Пане Олексо, добрий день чи доброго дня?
– Добрий день, шановні глядачі і читачі! Чи, як колись казали, читачики і глядачики (усміхається). Звісно, добрий день.
– Як ви вважаєте, чому досі можна почути "на Україну", "на Україні"? Яких найпоширеніших помилок припускаються українці у мовленні?
– Українці припускаються так багато помилок у мовленні, що деякі мовознавці на цьому будують свою кар'єру – випускають книжки з антисуржиковими назвами, ведуть канали в YouTube, TikTok чи Instagram, де повчають, як правильно і неправильно. Хоча самі не дуже добре знають, як правильно. Мораль така – звичайним людям не треба боятися мови і можливих помилок, а просто говорити, бо будеш, як та стонога, думати, з якої ноги починати ходити, і взагалі не підеш.
А якщо ви професіонал – це інша ситуація. Якщо ви цим заробляєте на шматок хліба з маслом, то, будь ласка, працюйте над собою, вивчайте й удосконалюйте мову!
– Ви казали, що в 90-х роках боялися появи українського дубляжу, та у 2006 році він з'явився. Українці із задоволенням ходили на фільми з вашим перекладом. Через менш як 20 років постало питання скасування українського дубляжу та переходу на субтитри. Що з цього приводу думаєте ви?
– Так, я у 90-х боявся появи українського дубляжу, тому що вже тоді розумів, яка це тяжка та невдячна праця, надіявся, що до цього не дійде. Але у 2006 році цей процес почався завдяки так званій постанові В'ячеслава Кириленка, який на той час був віцепрем'єр-міністром з питань культури.
Мене покликали, бо вважали непоганим перекладачем для фільмів. Першою моєю роботою стали "Тачки". Це було складно, незвично, але й цікаво. Я взагалі ще не вмів робити так звану укладку, тобто створення такого тексту, який би укладався в рухи губ акторів оригіналу. Ох і намучився! З часом таки навчився, зрозумів, що рахувати склади не треба, потрібно чути мелодію оригінального речення й під неї підставляти українські слова та речення. А тоді підкладати слова та рухи губ. Загалом це ціла технологія, яку окремо треба вивчати.
Потім був фільм "Пірати Карибського моря". Хтось його вже переклав, і мені дали для "укладки" готовий переклад, та він абсолютно не підходив для дубляжу. Це вже був не мультик, як "Тачки", а говорили справжні люди. І добре, що актори були з бородами, бо таких персонажів легше дублювати. У них борода закриває губи, можна вкласти більше слів точніше і красивіше. Я переклав заново цей фільм, але те, що вийшло в результаті, мені дуже не сподобалося. Є багато причин, але це окрема тема.
Тоді був анімаційний фільм "Сезон полювання". Здається, у 2009 році у Львові на кінофорумі "Кінолев" визначили, що це найкращий дубляж. Мене нагородили гіпсовою чи порцеляновою головою, доволі страшною (сміється).
За ці роки переклав близько ста фільмів... Що стосується скасування українського дубляжу, про яке подейкували, то думаю, це нереально, тому що публіка вже звикла до українського дубляжу, полюбила його, і оці згадки про ліквідацію дуже таких любителів розпалюють. Та я не любив його як у 90-х, так і не люблю тепер, тому що це дуже тяжка, марудна робота, яка виснажує і не винагороджується належним чином.
– Серіали "Альф" та перші два сезони "Друзів" стали вашою візиткою. Чому переклади довірили саме вам? Адже ви закінчили біологічний факультет у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка? (у 1998-2002 роках Олекса Негребецький у тому ж університеті навчався на філологічному факультеті. – Ред.).
– На той момент я вже звільнився з телекомпанії ICTV і був фрилансером. Почав перекладати зі словником, бо я ж не перекладач, власне кажучи. Виявилося, що в мене виходить не гірше, ніж у дипломованих спеціалістів. Тоді перекладачів на українську мову в Києві було обмаль. Були професіонали високого класу, але вони сиділи навколо видавництва чи гуртувалися навколо журналу Всесвіт" і не хотіли йти у таку сумнівну царину, як кінопереклад чи телепереклад, тому що не вірили, мабуть, у майбутнє цього авантюрного жанру. І приходили переважно студенти, якісь перекладачі четвертого ґатунку.
Мушу визнати, що були й хороші перекладачі. Причому не професіонали, не дипломовані фахівці. Як зараз пам'ятаю, лікарі перекладали чудово, ще одна перекладачка була хіміком. Очевидно, художній переклад – це як письменництво: треба мати хист, а не диплом.
– Ви були дуже критичні в роботі до інших. А до себе самого? Чи можна вас назвати перфекціоністом?
– Та ні, я припускаюся помилок, не завжди перечитую свою роботу, з розрахунку на те, що дурний не помітить, а розумний не скаже (сміється). Але порівняно з тим, що трапляється бачити, то, можливо, у мене не так і багато помилок та огріхів, як в інших перекладачів.
– Ви досить активний користувач у Facebook, часто вступаєте в дебати з коментаторами та дратуєтесь через сучасний переклад. Назвіть, будь ласка, авторів, завдяки яким українці могли б удосконалювати українську мову в професійному та побутовому житті?
– Тільки не з перекладів вивчати мову. Я вже сто разів це казав і повторюю ще раз: мови треба вчитися в класиків української літератури. До прикладу, у Котляревського. Аж туди сягати, вишукувати перли, там їх багато. Там сама побудова речень українська. Коцюбинського читати, Панаса Мирного і (це без жартів) народні казки; співати і слухати народні пісні. Там така побудова слів, що дає можливість правильно вдихати і видихати, не зажовувати слова. От, наприклад, є таке слово "кшталт". Його окремо важко вимовити, а коли воно йде в реченні, то взагалі. Ти збиваєшся повністю, загрузаєш, починаєш борсатися і думку втрачаєш (сміється).
Тому коли я працюю з письмовим текстом, перекладаю книжки, то всі речення промовляю так, як звик у перекладі для телебачення чи для кінодубляжу. Я промовляю, знаючи, що актор читатиме цей текст і він не спіткнеться об якийсь згаданий вище "кшталт", що він легко вимовить усе і в потрібному місці матиме змогу зробити паузу для видиху чи вдиху. Чи коли людина читатиме мій переклад вголос, наприклад, для аудіокнижки. Щоб також могла тут вдихнути, тут видихнути. І якщо якесь слово їй буде важко вимовити, я його заміню на щось легше. Такий підхід доволі технологічний.
У моїй біографії був такий період, коли писав сценарії для лотереї "Капітал-шоу". Я вирішив робити це у віршованій формі. Виявилося, що це дуже технологічно, бо ведучий промовляв два рядочки в одну камеру, – а в нас їх було шість чи сім, – два рядочки в іншу камеру. Це було дуже динамічно і зручно, режисер знав, де вимкнути, де перемкнути, де якій камері дати сигнал. Творчість – це не тільки самовиявлення, самореалізація, це також технологія. І коли поєднується, як тепер кажуть, креатив із технологією, виходять доволі цікаві речі.
От знову ж про переклад. Я переклав багато буржуйських фільмів і помітив (та це всі помітили, не я один), що фільми часто клепаються за одним шаблоном – вже знають, що викличе сміх, а що викличе сльози. Це вже навіть не мистецтво, це ремесло. Таке добротне ремесло. Одні його клепають, інші йдуть на нього дивитися.
Щодо технологічності іноземних фільмів. Помітив улюблені точки операторів – різні фільми, але одну і ту саму місцевість знімають. От Сан-Франциско. Може, бачили у фільмах горб, через який під час поліцейського переслідування автомобілі добре підстрибують і приземляються? Я знятих на тому місці сцен бачив десь у доброму десятку кінокартин.
Чи візьмемо фільми, які знімалися в Шотландії. Є таке місце – гори, долина. І по тій долині їде карета з кіньми. В іншому фільмі з того самого ракурсу вже видно машину. Оператори знають, куди ставити камеру, куди який об’єктив націлювати. Такі технологічні речі завжди працюють. Навіщо вигадувати щось нове?
– У своєму Facebook ви зізнались, що лише недавно дізналися про співачку Тейлор Свіфт, яка, на вашу думку, поступається зірці українського шоу-бізнесу Klavdia Petrivna. Чим саме полонила вашу увагу Klavdia Petrivna?
– Ні, я давно знаю співачку Тейлор Свіфт (сміється), просто я її ніколи не слухав! А коли послухав, то вона не викликала в мене жодних емоцій. Може, тому, що я людина іншої культури, не американець, а американцям вона подобається. Тейлор Свіфт не поступається Klavdia Petrivna (сміється), просто Klavdia Petrivna в наших умовах – це щось свіже, нове, цікавий голос, підхід. І за належної роботи продюсерів з неї могла б вирости дуже популярна й оригінальна співачка. Я б хотів, щоб вона співала блюз. Не знаю, як це буде, бо хто ж її навчить його співати? І хто в нашій країні за нього платитиме гроші? У нас одиниці люблять блюз.
– Я часто запитувала у своїх гостей, у який момент вони перейшли на українську мову. До вас це запитання відпадає саме собою, бо ви нею спілкувалися завжди, чим дуже відрізнялися від інших. Зараз українська культура та мова стрімко розвиваються. Що відчуваєте з цього приводу?
– От я сильно боюся, щоб це не було, знаєте, як у смертельно хворих – перед смертю раптом поліпшується самопочуття. Песимістичні в мене настрої щодо цього через війну, яку, прикро, але в нас є всі шанси програти з таким управлінням. Мені здається, що українська мова як така потроху зникає, а на її місце приходить нова мова слов'янського походження. Вона фонетично, лексично, фразеологічно мало чим нагадує колишню українську.
Буквально щойно їхав в авто, поставив собі записи українських народних пісень, і до мене раптом дійшло, що це була геть інша мова! Та, якою співали народні пісні, якою писали класики, і та мова, якою пишуть книжки теперішні письменники, якою перекладають теперішні перекладачі – це дві різні, хоч і чимось схожі, мови. Ту, давню, вже, мабуть, не повернути. Буде оця нова, пластмасова, якою неможливо добре висловити думку, бо вона неточна, неоднозначна, неконкретна. Та ще й основна маса населення не знає понад 90 слів. Я дивлюся, люди виписують у Facebook: "Ось слова, яких я ніколи не чув/чула і хочу їх регулярно вживати!" І там звичайнісінькі слова: панькатися, пантрувати. А люди їх описують як рідкісні. І це так трагічно...
Щодо культури як мовної, так і загальної, то я намагаюся стежити, як люди говорять і що говорять, бо це потрібно для мого ремесла. Так і вивчаю людей у TikTok та на різних платформах, тому що там вони розкриваються, не бояться, не соромляться і прямо вивалюють те, що в них на споді (усміхається). І, як кажуть, плачевно, бо мораль як явище, як система табу для багатьох людей перестала існувати. Люди не соромляться матюкатися на публіці, і вважається, що це цілком нормально. А я такої думки дотримуюсь: матюк – це дуже гостра зброя, яку треба застосувати у відповідний момент, щоб вона зіграла, щоб розрубала навпіл! А коли ти гострою шаблею вимахуєш у побуті на кухні туди-сюди, то й сам поріжешся. Не варто...
При цьому в тому ж TikTok спостерігав, крім всяких ідіоток, які показують, як вони сидять у туалеті і що в цей час роблять, дуже багато цікавих творчих людей, що відчувають прекрасне. І гумористи є такі, які й без лайливих слів можуть зробити смішно, тому що з матюком і дурачок може.
Людство ще не зрозуміло, що перебуває на переломному моменті. І війна, і загальна народжуваність падає по всій планеті. До чого це приведе? Чи штучний інтелект встигне нас урятувати і чи йому це потрібно? Якою буде співпраця, так би мовити, взаємини живих людей із комп'ютерним залізом? Хто що робитиме?
Наприклад, я вже неодноразово казав, що перекладацька професія вимре, занепаде, бо це все робитиме комп'ютер. І що стосується дубляжу, про який ми говорили, то, звісно, штучний інтелект насамперед витіснить акторів, тому що уже роблять невеличкі ролики. Ви можете бачити в інтернеті, де бездоганно губи ворушаться. Будуть так усі фільми робити, і актори дубляжу перші відійдуть. І розумно ті зроблять, котрі віддадуть свій голос, так би мовити, в оренду, а самі одержуватимуть за його використання роялті. А страйкувати, боротися – це як лудити. Страйкували проти ткацьких верстатів свого часу, і це нічого не дало. Так і тут боротьба з новою реальністю, з новими технологіями нічого не дасть. Потім перекладацька професія відімре, тому що програми перекладатимуть дедалі краще і краще.
– Ви були учасником ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Що залишилось у ваших спогадах?
– Я закінчив біологічний факультет Київського державного університету (Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Ред.), кафедру загальної генетики та молекулярної біології. Генетик за фахом. Працював у відділі цитології Інституту ботаніки (Інститут ботаніки імені М. Г. Холодного НАН України. – Ред.), а потім в армії служив.
Пізніше працював у Ботанічному музеї ім. Д.М. Доброчаєвої, і так вийшло, що взагалі перейшов до науково-дослідного гідрометеорологічного інституту (зараз Український гідрометеорологічний інститут ДСНС України та НАН України. – Ред.). Коли сталася Чорнобильська аварія, то ми всі їздили туди, вивчали це нещастя. Я працював чотири чи п'ять років там і в центрі радіаційного контролю, багато землі перекопав за ті часи (усміхається). Ми брали проби землі на радіонукліди, і потім їх треба було на м'ясорубку перекрутити. Я, мабуть, тонн 20 перекрутив. Це робилося, щоб ґрунт був однакової структури – порошкоподібної. Порошок запечатували в такі спеціальні пластикові банки і потім в Інституті ядерних досліджень їх вимірювали, визначали, скільки цезію, скільки стронцію... Об'їздили та облітали на гелікоптері всю Україну, тож я мав великий досвід.
Дуже цікава робота була, а потім, коли почалася, як я її називаю, національна революція наприкінці 80-х – на початку 90-х років, розвал Радянського Союзу, совєти розсипались – революційна доба покликала мене в журналістику. Тому що, знову ж таки, фахові журналісти ще сиділи по газетах, не всі з них були настільки відважні, щоб писати різні, не те що антирадянські, а взагалі, хоч трохи протисистемні речі.
– Ви родом із Черкащини, навчалися та працювали в Києві, а зараз проживаєте в Івано-Франківську. Розкажіть про ці періоди у вашому житті?
– Так, я родом із Черкащини, народився в селі Гусакове Звенигородського району. Це те село, де у 1918 році з'явилося вільне козацтво, там відбулося Звенигородсько-Таращанське повстання. Батько мій із цього села, а мати – із села Шевченкового, колишня Кирилівка, де народився і жив Тарас Шевченко. Я вважаю, що він народився саме там, а не в Моринцях. Це мій такий локальний патріотизм, тому що є суперечливі речі в книзі записів, які священники вели. Саме сторінка, де Тарас Григорович, написана іншим почерком, ніж попередні. Або це інший священник, або якимось чином її замінили. Не знаю, це в мене детектив (усміхається).
Цікаво те, що Гусакове – це початок південно-західних говорів, які тягнуться аж туди, до Львова і далі. Немає галицького діалекту, є цілий вінок південно-західних говорів, які починаються за Звенигородкою, де Гусакове. А там, де Кирилівка, це, власне, той ареал, з якого пішла літературна мова. У тих краях багато відомих людей народилося, таких як Іван Нечуй-Левицький, композитор і співак Семен Гулак-Артемовський, письменник Петро Гулак) Артемовський, генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. Агатангел Кримський ріс і виховувався в Звенигородці. На Звенигородщині народився й Сергій Єфремов, перший український професійний публіцист. Та й наш сучасник, письменник Василь Шкляр родом з Лисянського району. Це тільки деякі, яких, так би мовити, можна згадати, а взагалі наш край дав доволі багато творчих особистостей.
У 1973 році я вступив на біологічний факультет без допомоги, без хабаря, тому що наш учитель у Шевченковому Лазар Григорович Шиленко дуже добре навчив нас математики. Я добре знав тоді математику, а тепер зовсім забув (сміється), і завдяки тому, що перший іспит, з математики, склав на п'ятірку, то всі інші за ним підтяглися. Бачите, здавалось би, у житті математика не згодиться. А насправді це дуже цікава і потрібна наука, хоча б ази якої треба знати, бо це спосіб мислення!
Київ – тяжке місто було. Непросто було українцеві жити в ньому, адаптуватися. Тиск російської мови весь час. Ці нахабні київські міщани, які до тебе весь час, коли українською говориш, звертались як до дурника: "А шо такЭ, кумЭ?" Це чотири слова, які вони знали.
Коли ти хочеш купити щось у магазині чи вирішити якусь справу, а говориш українською, то тобі треба подолати це ставлення як до ідіота. Треба було вибрати тональність, сказати так, щоб заціпило, щоб дійшло, що з ними говорить далеко не ідіот. Не як ті, котрі тепер кричать: "Чому не державною?!" Ну я їх вважаю трішечки ідіотами, даруйте, можна і без цього крику досягти своїх цілей. Це все дуже гартувало характер, хоча і втомлювало.
Тепер перебрався в Івано-Франківськ, частково через війну, а частково через те, що моя дружина звідси і тут значно комфортніше, ніж у Києві. Київ став непридатним для життя. Ці велетенські будинки, навколо яких море автомобілів, через які не пройдеш. Я приїжджаю іноді в столицю, а наш двір перетворився на автостоянку! Між автомобілями треба пробиратися. Я ще й живу на дев'ятому поверсі, у нас уже два роки не працює ліфт.
Івано-Франківськ – все-таки україномовне місто. І мені хоч на старість хочеться трішки комфорту, а не цього київського "шокання", "гекання" російською мовою. Російською в лапках. Я б не назвав її російською, а таке... Слава богу, її вже менше. Коли я приїжджаю, таке враження, що українське місто! Не те, що було в 70-80-х роках, коли воно гнобило і ламало всіх інакших...
– Вас часто називають батьком українського дубляжу. А який ви батько трьом своїм дітям?
– У нашій сім'ї не було іншого вибору – вони в мене виросли українцями. Не такими запеклими, а нормальними україномовними людьми. Не з тих, хто кричить, чому не державною, а для яких українська мова – це природне, це їхня суть, це як вода чи повітря...
– Чим займаєтеся зараз та якою є філософія вашого життя?
– Нині я пенсіонер, іноді щось десь редагую трохи. Філософія мого життя – намагатися, попри всі нещастя і всі проблеми, які тепер в Україні, хоч трохи берегти психіку для, боронь боже, ще важчих випробувань.
Читайте також на OBOZ.UA, де зараз та як живе голос культового серіалу "Друзі" Євген Пашин.
Ще на OBOZ.UA інтерв'ю із зіркою "Довбуша" Олексієм Гнатковським – про очищення нації, психів серед акторів і ризик програти війну: "Українська буде мовою еліт, а російська – мовою маргіналу".
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!