"Тут зрада, там крадуть, а десь танки не їдуть". Римма Зюбіна – про хитрі плани ворога, переломний рік для України та думки під час обстрілів

Провідна українська акторка та приголомшливо позитивна жінка Римма Зюбіна зізналася, як переживає страшні ракетні удари з боку РФ, поділилася простим рецептом підтримки оптимізму в душі та розповіла найсмішніший анекдот зі свого життя.

Про це та багато іншого – в інтерв’ю OBOZ.UA. Ми зустрілися з Риммою Зюбіною на прем’єрі кінофільму "Як там Катя?", яка нещодавно відбулася в Києві.

– Риммо, домовитися з вами про інтерв’ю дуже непросто через те, що ви весь час у роз'їздах. У якому українському місті найбільший шанс вас впіймати?

– Найчастіше зараз курсую між Києвом та Львовом. У мене вистава у Театрі Заньковецької – це на запрошення режисера Максима Голенка. А на початку минулого року, на його ж запрошення, я почала їздити в Одесу. Найближчі дні в мене так: граю в Театрі Лесі Українки в Києві "Це все вона", через кілька днів – в Одесі "Карпатський вестерн", а потім я у Львові з виставою "Вороги. Історія любові". Зараз поки ми не показуємо нашу херсонську виставу "Лишатися (не) можна", а ще в мене є вистава в театрі "Воскресіння", теж у Львові, "Серпень. Графство Осейдж". І "Це все вона" ми возимо в Суми, там зараз базується Луганський музично-драматичний театр. Ми подарували нашу виставу в їхній репертуар – маємо з ними давню співпрацю.

– Вам подобається таке кочове життя?

– З одного боку, це зараз мій порятунок, бо безкінечними переїздами я забиваю собі голову, і це не дає мені збожеволіти від того, що відбувається навколо. З іншого, мандри – це особлива частина мого життя. Якби була можливість прожити ще одне, я би провела його в подорожах. Зустрічі, обличчя, сльози, розмови. Це натхнення! Черпаю його в спілкуванні з друзями, і чим більше в ньому імпровізації, тим краще. Не планувати зустріч, а отак спонтанно – побачились, пішли посидимо десь. Навіть якою втомленою я б не була, спілкування мене надихає.

– Наша розмова відбувається в день, коли Росія завдала по Києву чергового ракетного удару. Як пережили сьогоднішній непростий ранок?

– Цей день у мене почався з того, що ми з друзями вночі стали вітати спільну подругу з днем народження. Одна перед одною почали кидати всілякі вітальні пісні. Десь о третій годині ночі я ледь вклалася спати. А прокинулася через кілька годин від вибухів. Задрижали всі вікна, а в мене першою майнула думка: "Щось не дуже добре почуваюсь, мабуть, застудилася, треба випити парацетамол".

А потім: "А навіщо мені вже ліки? Зараз ще одна хвиля – і мене накриє". Слідом інша думка: "Що я зробила з останнього хороше? Що залишиться в пам’яті? Вчора записала аудіоказку для дітей. А що не зробила, але пообіцяла? Мене попросили написати відгук на одну книгу. От загину – і не зроблю цього. І автор буде все життя думати, що я невідповідальна людина". І пішла писати.

А вдень, коли зовсім видихалася, на годинку просто впала. Інакше б зараз на прем’єру не знайшла б сил. От прийшла, розцілувалася з подругою Олесею Жураківською, ще кількох друзів зустріла. Сьогодні в Будинку кіно я побачилася з багатьма рідними людьми, колегами, яких поважаю і люблю. Неможливо було кроку зробити, щоб не обійнятися з кимось. Так і трошки енергії з’явилося.

– Риммо, як зараз у вас ситуація з кіно?

– Загалом поки ніяк. Я зараз дуже чекаю світової прем’єри на Берлінському кінофестивалі нашої картини "Редакція" режисера Романа Бондарчука. Ми знімали цю картину в 2021 році на Херсонщині. З початком великої війни наш колектив зазнав непохитних втрат – загинули на фронті актор Василь Кухарський ("Максим Оса та золото Песиголовця", "Крути 1918", "Толока") та режисер монтажу Віктор Онисько. Цей фільм – пам’ять про наших хлопців. Виконавець головної ролі Дмитро Багненко – не актор, за професією журналіст, зараз у війську. Саму картину в кінцевому варіанті поки не бачила, напевне, матиму таку нагоду вже на самому Берлінале.

– Коли ви приїжджаєте за кордон з виставами та представляти свої фільми, не буває відчуття, що потрапляєте в інший світ, який співчуває нам, але спокійно продовжує жити своїм життям?

– Я не маю права їх звинувачувати. Можливо, в якійсь європейській країні в 40-х роках було таке саме. Стараюся абстрагуватися, але, знаєте, наша дійсність не відпускає і за кордоном. Слідкую, що от-от почнеться комендантська година. Всюди, де буваю, кажу: "О, а в цей час у нас вже комендантська година". Сама собі дивуюся: "О, а я можу пройтися о другій годині ночі вулицею!" Є таке.

– У такий непростий час багатьом українцям дуже важко зберігати оптимізм. Що їм порадите?

– Треба розуміти, що загнати нас у депресію – це завдання ворога. Й іноді він справляється з цим. Вони вкидають в інфопростір фейкові новини, що все погано і нас здають. Тут – зрада, там – крадуть, а десь танки не їдуть… Наше завдання – не піддаватися цьому. Перевіряти все, що постите в соцмережах, бо можете включитися на якийсь негатив, витратити душевні сили, які вам на сьогодні виділені, а інформація виявиться фейковою.

Ще одна важлива порада: не влазити в ср*чі. Оточити себе людьми, які дають енергію, а не забирають. Коли дуже важко, шукайте людей, яким довіряєте. Робіть собі такий ритуал: увечері телефонувати другу або подрузі, які перебувають на такій самій емоційній хвилі, як і ви. З ким ви можете поділитися всім, що відчуваєте.

– Були моменти, коли не могли знайти позитив у своїй душі?

– Звісно. Але зазвичай перебуваю в такому стані дуже недовго. Є в мене улюблений трактат Григорія Сковороди, де він пише, що радість серця можеш знайти всюди – дивлячись на струмочок, який тече, слухаючи сміх дитини або улюблену мелодію. Оцю радість серця, окрім вас, ніхто вам не заакумулює. Ніхто не продасть у магазині, не принесе в двері додому.

Треба знати, що це вміння всередині нас. А наша зневіра відчувається хлопцями і дівчатами, які на нулі. Ми маємо бути для них дуже міцним енергетичним тилом. Маємо надихати, підтримувати. Коли я бачу, що дружина військового телефонує чоловіку і весь час плаче, не витримую: "Чого ти його хорониш? Навіщо це робиш?" Наша зброя – це сила духу. А песимістичні настрої тільки підточують цю силу.

Я не кажу, що цей рік буде переможним, але хотіла б, щоб він став переломним. Хоча дивлюся на все тверезо і розумію, що ситуація складна. Ми дуже залежимо від світової спільноти. Окрім того, у світі зараз всюди спалахують вогні конфліктів – це теж робиться навмисно. Але головне – не втрачати надії. І без надії таки сподіватися – але дієво. Не словами, а активними вчинками. Цей рік буде дуже важливим для нас.

– Як ставитеся до хейту, який заполонив інфопростір?

– Я знаю, що таке людина у всій "красі". Знаю, що тебе можуть піднести до небес, а потім з такою самою швидкістю затоптати. Але зізнаюся, в мене так і не випрацювався імунітет до цього хейту. Мене дуже легко образити, все сприймаю близько. Тому стараюся оминати подібного роду речі. Якщо стовідсотково не впевнена, яку сторону прийняти – не полізу в конфлікт, який розгоряється в публічному просторі. Крім того, знаю, що зараз працює дуже багато ботів. Їхнє завдання – розхитати наше суспільство.

А аналізуючи трошки історію України, треба розуміти: це вже було. Наша Українська Народна Республіка не втрималася, бо свари були безкінечні – і це одна з проблем нашої ментальності. Якщо ми навчимося спілкуватися не виключно на емоціях – це піде тільки на користь. Треба чути одне одного, вчитися вести діалог, вислуховувати позицію опонента, робити конструктивні висновки. Нашому суспільству треба дорослішати. Тільки моя позиція правильна – так не має бути.

– Як ставитеся до колег, які повернулися з початком вторгнення з РФ в Україну? А як до тих, хто, навпаки, виїхав? От, наприклад, Байрак, у якої ви знімалися свого часу.

– Не хочу нічого говорити про тих, хто виїхав, нехай ними займаються спеціальні органи. Неможливо спокійно жити і закриватися в своїх комедійках, вдаючи, ніби нічого не сталося, коли поряд стільки болю. Але, знаєте, в моєму оточенні немає таких людей – зі мною ті, хто викристалізувався ще з Майдану. А за всіх, хто повернувся в Україну, тільки радію.

– Риммо, як вам вдається зберігати в собі дитячу безпосередність і навіть подекуди бешкетництво?

– Не повірите, але найсмішнішій анекдот мого життя: мене не взяли в театральний "за відсутність темпераменту". Близькі та друзі дуже гостро відчувають на собі цей мій "недолік", коли годинами в компанії не замовкаю, згадую якісь смішні історії, байки. Така моя природа. Коли люди навколо мене усміхаються, це надає емоцій. Мені якось сказали, що я вмію дарувати радість. Ось такий взаємообмін відбувається: я дарую позитивну енергію, а хтось своїм сміхом дарує мені здатність відчувати себе дитиною.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з головною акторкою фільму "Як там Катя?" Анастасією Карпенко – про родичів на фронті, поведінку Зеленського на зйомках "Слуги народу" та думки, що професії – кінець.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!