Легендарна українська гімнастка крала, щоб вижити, вибила місце на Олімпіаді та чекала на зустріч зі Сталіним: історія першої чемпіонки

100 років тому, 24 вересня 1924 року, народилася легендарна гімнастка Ніна Бочарова – витончена українка із залізною волею та сильним характером, зухвала та безстрашна. Вона пережила голод 30-х і війну, коли доводилося красти, щоб жити, а потім вигадала новий елемент і стала дворазовою олімпійською чемпіонкою на перших для СРСР літніх Іграх 1952 року.

OBOZ.UA згадав найцікавіші факти про непересічну жінку, яка вистояла в найскладніших ситуаціях і залишилася вірною своїм принципам. Також вважається, що саме Бочарова стала першою українською переможницею ОІ, оскільки Гороховська в Гельсінкі виступала вже за Ленінград.

СТРАШНИЙ ГОЛОД. Бочарова родом із села Супрунівка під Полтавою, тому не з чуток знає, що таке страшний голодомор, влаштований радянською владою у 30-х роках минулого сторіччя в Україні. Дев'ятирічній Ніні доводилося красти морквину з колгоспних полів, інакше її сім'я просто не вижила б.

Відео дня

Як пізніше згадувала чемпіонка, мама ще якось примудрялася ліпити оладки з просового лушпиння і десь діставати шкірку від картоплі. Голод був страшний, тож доводилося полювати навіть на ворон, у яких кидали палицями, але збивали тільки горобців. Вона та її рідні не були жорстокими, просто треба було вижити. Доходило до того, що п'ятирічну сестру майбутньої спортсменки ледь не забрали "на м'ясо".

"Їй щось пообіцяли і мало не відвезли. Також пам'ятаю, як чоловік мертвий прямо на вулиці лежав. І ми, троє малюків, зуміли дотягнути його на колючому дроті до колодязя і кинути туди. Ховати сил не було. Мабуть, так і лежить він там. Це страшно було, звичайно", – зізналася чемпіонка в інтерв'ю LB.

Але Бочарова вижила і невдовзі у її житті з'явилася спортивна гімнастика. Секція знаходилася у Полтаві, і заради неї дівчинці щодня доводилося долати кілька кілометрів в один бік на тренування. Але ще з дитинства Ніна не звикла здаватися і пасувати перед труднощами. Вона відвідувала кожне заняття.

До того ж розповідала, що в Полтаві до уроків спускалася з Панянської гори та ще встигала підкучувати картоплю. А свою фізичну силу чемпіонка пояснювала не лише працездатністю, а й генетикою – мовляв, сила дісталася від батька, котрий був ковалем.

1938 року Бочарова стала чемпіонкою України зі спортивної гімнастики серед дівчат середнього юнацького віку, а вже наступного року дебютувала у чемпіонаті РРФСР серед дорослих, але потім про змагання довелося забути через Другу світову війну.

ВІЙНА І КИЇВ. Згадувати про війну титулована гімнастка не любила, хоча відмічала, що і під Харковом встигла побувати, і в Калачі, де носила партизанам гранати і ледь не загинула. У цей час вона працювала акробаткою полтавського цирку борця Івана Шемякіна. А через рік після звільнення Полтави, восени 1944-го, доїхала до Києва, щоб вступити до Інституту фізкультури.

І хоча на вулиці вже був жовтень, набір в інфіз йшов повним ходом, бо через війну катастрофічно не вистачало людей. Взяли і 20-річну Ніну: "Зробила підйом розгином, і мені кажуть: "Ти нам підходиш".

"Нас було 105 людей, і лише три хлопчики. І я з ними їздила на вокзал розвантажувати вагони. Міцна була. Все дитинство з хлопчиками грала, і у футбол теж. А ще на трамваї з дівчатами їздили до Пущі-Водиці вантажити 8-метрові колоди, бо їсти треба було. Ми і Хрещатик відбудовували. Щосуботи ходили до Пасажу розбирати завали", – згадувала гімнастка.

Студенти отримували тоді 230 рублів стипендії, а шматок мила коштував половину. Тому доводилося не лише вчитися, а й багато працювати. Навіть гарувати. А в умовах найжорстокішого дефіциту та відсутності опалення навіть красти: "Вкрали десь плиту, у сусідів-приватників крали дошки із паркану. Але виведення диму до плити зробили неправильно, і в результаті загорівся гімнастичний зал. З викладацького складу підкрадали картоплю".

ПЕРША У СРСР. Нелегко було й у післявоєнний період, але така боротьба за виживання не заважала Бочаровій удосконалювати свою майстерність, і 1949 року вона виграла абсолютну першість на чемпіонаті СРСР у Києві.

Пізніше гімнастка згадувала, що це якраз був день народження глави СРСР, тож по радіо вона мала сказати: "Присвячую перемогу на честь 70-річчя товариша Сталіна". Але навіть після української школи Бочарова лише з третього дубля змогла вимовити сімдесятиріччя.

"Ніна будила мене щоранку о пів на шосту ранку, і до пів на сьому ми ходили по колоді", – розповідала подруга майбутньої чемпіонки, колишня гімнастка Олена Гуц.

"Я дуже любила колоду, і взагалі рівновагу любила – не лише у спорті. Вічно колодами ходила, карнизами… Напевно, тому я на колоді на Олімпіаді і виграла. Потрапити до команди СРСР з України було неймовірно складно. Ставилися так: "Ну, що там і Україна…" Треба було бути не нижче за перший-другий номер. Але це вам не легка атлетика, де метри-секунди. У гімнастиці візуально все – подобаєшся чи не подобаєшся. Один поставив оцінку 9,8, а другий 8,3 – так теж бувало", – наголошувала Ніна Антонівна в інтерв'ю xsport.ua.

До того ж Бочарова придумала свій власний елемент – поперечний шпагат на брусах, який до неї ніхто не ризикував виконувати. А для стійкості снаряд знизу підтримували інші гімнастки: "Мені подобалося, що це небезпечно. Та й проходив елемент добре. Я на брусах теж багато разів вигравала. Після мене ніхто його не робив".

ОЛІМПІЙСЬКИЙ ТИСК. Українська гімнастка взагалі була ризиковою та десь навіть зухвалою. У 1952 році вона мала виступити у складі збірної СРСР на перших для Союзу Олімпійських іграх у Гельсінкі. І на останньому огляді перед виїздом до Фінляндії Бочарова вирішила показати спортивним чиновникам новий стрибок. І припустилася помилки.

Члени комісії були шоковані, адже перший номер збірної виявилася неготовою до найважливішого старту. Скільки тоді довелося вислухати Ніні Антонівні, але врешті-решт вона пообіцяла не виконувати свій зухвалий стрибок, однак завоювати для країни золоту та срібну медалі: "Знали б ви, як вони з мене знущались. Але я маю величезне задоволення від того, що я пообіцяла виграти дві медалі і дотрималася слова".

У Гельсінкі 28-річна українка стала чемпіонкою у вправі на колоді та в командному заліку, а в особистій першості та в командних вправах із предметом задовольнялася "сріблом". У багатоборстві вона програла іншій уродженці України, Марії Гороховській. І кажуть, потім шкодувала, що не виконала на Олімпіаді той новий стрибок – з ним ніхто не відібрав би у полтавки "золото".

До речі, побачивши Гельсінкі під час Ігор, Бочарова усвідомила, наскільки велика різниця між життям у СРСР та за "залізною завісою". Навіть порівняно з Москвою у Фінляндії прогрес уже пішов значно далі. Спортсменка вперше побачила маленькі очисні машини, а на тартаках колоди піднімали спеціальними "кліщами", а не вручну.

СУМОЧКА ДЛЯ СТАЛІНА. За чотири медалі на Олімпіаді Бочарова не отримала нічого, оскільки спорт у СРСР вважався аматорським, а вона значилася вчителькою української мови та літератури.

Навіть більше – після повернення до Союзу ніхто з партійного керівництва не спромігся зустрітися зі спортсменами, які вибороли 71 нагороду. А вони готувалися до зустрічі зі Сталіним, гімнастки навіть купили нові сумочки. Однак натомість Бочарова разом з олімпійським чемпіоном, гімнастом Віктором Чукаріним, провели весь день на вокзалі у Москві у черзі по квитки до Києва та Львова відповідно.

Однак наступної Олімпіади на Бочарова чекати не стала. 1954 року у віці 30 років вона виграла титул чемпіонки світу, після чого вирішила закінчувати кар'єру. І пішла з помосту напрочуд легко, влаштувавшись тренером до київської ДЮСШ №2.

На відміну від багатьох колег, Бочарова майже 60 років була щаслива у шлюбі. Її обранцем став заслужений тренер України зі спортивної гімнастики Аркадій Семенович Фельдман. Стосунки пари почалися 1956 року, а розписалися вони вже 1963-го.

"Але ж могли зійтися ще 1956-го, коли разом йшли зі старого палацу фізкультури. Я вже вперше прикипів до неї поглядом. Вишукано одягнена, навіть сьогодні це була б парижанка: обтягнута постать, каблук 12-сантиметровий, який у Києві ніхто не носив. Її у Севастополі вже у 70-ті з таким каблуком швейцар не пустив у ресторан", – згадував Фельдман.

Взагалі Ніна Антонівна мала славу великої модниці і вміла вигідно підкреслити свою фігуру. А 1954 року, поки збірна два тижні перебувала на чемпіонаті світу в Італії, українська прима встигла пошити собі там шубку. А туфлі на високій шпильці їй робили на замовлення у Києві.

"ДИНАМО" І ЗАРЯДКА О 5 ранку. І хоч характери у Ніни Антонівни та її чоловіка були досить різні, їх точно поєднувала любов до футболу у київського "Динамо". Вони регулярно ходили на стадіон, були присутні і на похороні Лобановського.

На один із ювілеїв гравці столичного клубу подарували своїй зірковій шанувальниці раритетний м'яч, на якому розписалися такі легенди, як Лобановський, Серебряников, Біба, Трояновський. Але в 90-ті в сім'ї не було грошей, і його довелося продати за 10 доларів.

У 55 років Бочарова, яка на той момент входила до ради спорттовариства "Спартак", пішла зі спорту остаточно. Хоча це було якраз перед Олімпіадою в Москві-1980 і керівництво навіть пропонувало іменитій гімнастці машину, щоб вона відсунула свою пенсію. Але Ніна Антонівна відмовилася.

2004 року Бочаровій було надано честь першою нести факел естафети олімпійського вогню на українській землі. І все життя Ніна Антонівна тримала себе у формі, а під час святкування 95-річного ювілею розповідала: "Раніше була колода о 5 ранку, а тепер зарядка о 5 ранку. Однак не дуже сильна, звичайно, мені лікарі не дозволяють".

А 30 серпня 2020 року в Римі легендарної гімнастки та неймовірно сильної жінки, яка пережила страшні моменти, але вийшла з усіх негараздів переможницею, не стало.