"Це така дурна думка!": Магучіх зізналась, чи пишуть їй із Росії, чому відклала весілля і з якої дитячої історії й досі сміється

Олімпійська чемпіонка зі стрибків у висоту Ярослава Магучіх до 23 років виграла всі головні титули у професійному спорті, але не збирається зупинятися і вже планує оновлення свого ж світового рекорду. А також знімається у рекламі, різноманітних шоу і донатить сотні тисяч українським військовим. Однак через агресію РФ вона змушена відкладати весілля, адже не хоче суто жіночого свята.

У розмові з OBOZ.UA чемпіонка світу й світова рекордсменка розповіла про стосунки у секторі з колишньою росіянкою, чи й досі пишуть їй із РФ, як отримала свою обручку та чи планує, як Усик, політичну кар'єру.

– Чи ви взагалі встигли відчути, що змінилось у вашому житті після цього олімпійського золота?

– Після олімпійського золота додалась тільки впізнаваність. І все. Після кожної нагороди додається тільки кількість підписників у соціальних мережах. Скільки додалось після Парижа? Понад 200 000. У принципі, в усіх олімпійців, якщо брати легку атлетику, їх додалося. І світових. У світових зірок, звісно, більше, але нічого (посміхається).

– Бачила у соціальних мережах, як ви поверталися додому, саме до Дніпра. Як зустрічали? Які думки переповнювали?

– Ой, їхала і думала, що скоріше б повернутися додому перед відпочинком, в принципі. Я навіть не знаю, яке бажання у мене було більшим – повернутися додому чи поїхати на відпочинок. Тому я була щаслива знову бути вдома, мене зустріли батьки та ще подруга. І далі пішло по шаблону, все як треба: поїхали додому, мама наготувала їжі, зустріли, посиділи, поговорили та розійшлися.

– Що готувала мама? Мабуть, те, що найбільше любить її дитина.

– Мама готувала борщ, рибу, оселедець ще був. І кабачки я люблю. Кабачки з часниковим соусом. Це просто топ. А ще, коли 24 серпня я приїздила в Україну на один день, то мене дуже тепло зустрічали прикордонники, з квітами, вітали з поверненням додому.

– Зойкнуло щось усередині, коли перетинали кордон?

– Звісно. І коли на один день приїжджала, і зараз. Я дуже люблю бути в Україні. Взагалі планувала два місяці перебувати тільки в Україні. Але так виходить, що на мені все ж таки лежить відповідальність, і соціальна робота потребує того, що треба їздити – і в Київ, і за кордон.

От нещодавно я відвідала конференцію в місті Порто, де знову ж таки ми з нашим міністром спорту Матвієм Вікторовичем намагалися донести світові, що треба продовжувати відсторонювати російських і білоруських атлетів від міжнародних змагань.

– Які у вас зараз головні аргументи? Адже тільки повномасштабна війна триває вже 2,5 роки, і дехто за кордоном звик до неї, а інші відверто починають втомлюватися.

– По-перше, треба розповідати про події – про те, що тривають обстріли і що у нас гинуть люди. По-друге, треба нагадувати, що йде руйнування майбутнього нашого спорту, майбутнього наших дітей. Оскільки зараз у них немає можливості прийти та спокійно потренуватися і йти до своєї мети, рухатись до олімпійських нагород. На жаль. І ось це все формується у розповіді та показах.

Ще була виставка, де було зображено зруйновані об'єкти, дітей з інвалідністю після війни... Ось так намагались доносити.

– До речі, Олександр Усик якось зізнався, що у нього є плани стати міністром спорту. А у вас немає схожих амбіцій? Адже ви вже набуваєте певного досвіду, берете участь у міжнародних конференціях з міністрами.

– Ні (посміхається). Поки що на мене чекають доріжка і сектор для стрибків. Але, звичайно, хочеться залишатися в спорті, щоб надалі розвивати спорт, залучати багато людей. Але у мене ще є час, щоб працювати над власною медійністю і розвивати себе як медійну особистість. Зараз я розвиваю спорт, коли маю таку можливість, поки ще на доріжці.

– До речі, про медійну особистість. Ми бачили вас уже в різних шоу. Останнім був "Клуб дилетантів". До того ж помітила рекламу відомої мережі київських кондитерських за вашою участю. Мені здається, що ви дуже вільно почуваєтеся перед камерою, наче риба у воді.

– Це так здається (посміхається). Насправді мені це трішечки подобається. Тому що стрибки у висоту мені подобаються більше, ніж якісь медійні штучки. Чесно. Але я розумію, що це треба. І, в принципі, це прикольно для твого образу. Тому в міжсезоння ось так брати участь у зйомках, фотосесіях – це дуже круто.

І це трішечки відволікає від твоєї сфери діяльності. Тобто під час відпочинку, у міжсезоння, це можна робити.

– А потім? Адже є чимало зірок спорту, які після закінчення кар'єри знайшли себе на телебаченні чи навіть пробували себе в кіно.

– Це, в принципі, мої перші кроки, коли ти ще стрибаєш, бігаєш, борешся і за можливості розвиваєш свою медійну сторону. І вже потім це дає, я б сказала, якісь "плюшки" у майбутньому.

– Бачила, як під час Олімпіади-2024 у Парижі, попри всі відсторонення російських легкоатлетів, до вас намагалися прорватися журналісти з РФ, поставити запитання на пресконференції. Взагалі цей запит від них ще надходить?

– Насправді російські журналісти взагалі не контактують. І, в принципі, хто з ними буде контактувати? Але, звичайно, вони намагаються пробратися в медійні зони. І були такі випадки. І так наша пресаташе нас відстоювала, і в неї була така позиція: "Якщо буде хоча б один із російських журналістів, то все – ми не будемо давати жодних інтерв'ю". Так і вийшло. Коли вони з'являлися, всі закривалися, і ніхто нічого не говорив.

– Але Ярослава Магучіх – популярна особистість у Росії. Ще намагаються вам писати звідти десь у соціальних мережах? Бо я знаю, що раніше писали.

– Ні, тільки на початку повномасштабної війни вони писали. Зараз не пишуть – і слава Богу. Чесно.

– Але й досі з-за поребрика лунає така думка, ніби у вас негативне ставлення до росіян тільки через те, що вас захейтили за фото з Ласіцкене на Олімпіаді-2020, і через тиск Міністерства спорту. Що б ви їм відповіли?

– Боже, це така просто дурна думка, справді. Це те ж саме, що вони багато писали ще на початку війни. Адже через декілька днів після повномасштабного вторгнення у нас мав відбутися чемпіонат України з легкої атлетики, але, звісно, все скасувалося. І в цей самий період у них проводився чемпіонат Росії. І багато росіян, коли я виставила пост про війну та обстріли, писали, що це тільки тому, що у вас не проводиться чемпіонат України і ви не можете виступати.

І тоді, в принципі, всі "включилися", і я намагалась донести, ну як таке можна думати? Адже у нас людей убивають, у нас ракети над головами літають... І який узагалі зараз може бути спорт? Тоді, на початку повномасштабної війни, ніхто не знав, що буде далі.

– Перебуваючи на Олімпіаді, неможливо було не помітити таку досить дружню атмосферу у вашому секторі. А потім ви так тепло відгукувались одна про одну у розмові з журналістами, особливо це стосується дівчат з Австралії. А Нікола Оліслагерс відгукнулася, що ви її надихаєте. Як реагуєте на такі речі?

– Ми надихаємо одна одну. Насправді цей п'єдестал у Парижі-2024 взагалі був особливий. Дві дівчини-представниці Австралії і дві українки. Будемо відвертими, ми завжди змагаємося і міняємось позиціями з австралійками. І це не може не мотивувати. Це дає такий поштовх показувати кращі й кращі результати.

Так, ну звичайно. Після змагань ми всі спілкуємося, коли зустрічаємось на банкетах, вечерях чи на обідах, ми всі щось обговорюємо. І зараз, справді, в нас з'явилася теплота в самому секторі. Є таке, що ми можемо і поспілкуватися трішки, все одно, звісно, кожна сконцентрована на своєму, але вже є певні поштовхи.

– Але, на жаль, у секторі з'явилася представниця РФ Куліченко, яка прикривається паспортом Кіпру. Чи намагається вона з вами контактувати? Як узагалі ви адаптувались до таких нових реалій?

– Вона не намагалася і не буде намагатися контактувати. Адже насправді ми всі прекрасно знаємо, що відстоюємо свою незалежність, свою свободу на міжнародній арені. Тому до нас ніхто не підходить, адже всі знають, чим це обернеться. На жаль, так трапилось. Вона єдина представниця, але я дуже рідко з нею зустрічаюсь на змаганнях, тільки в основному на Олімпійських іграх. І таке буває.

Але все одно в нас у легкій атлетиці (дякую Себастьяну Коу та нашій федерації, яка багато працювала для цього) з перших днів заборонили участь російських і білоруських атлетів на міжнародній арені. Себастьян Коу особисто приїжджав у Київ, відвідав чемпіонат України у Львові.

– Ваш спальний мішок спричинив фурор саме на Олімпійських іграх, хоча ви й раніше ним користувалися. Але коли ви ось так лежите з заплющеними очима та навушниками, немає страху випадково заснути?

– Ні, немає насправді, адже заснути складно, але перепочинок такий із заплющеними очима дає мені змогу налаштуватися на наступну спробу та зробити її вдало. Я себе так налаштовую. Ні, я не хвилююся, що я просплю свою спробу. Ну, пропущу одну висоту... (Сміється). Але я не засинаю, намагаюся рухати трохи руками. Візуалізую.

– Що важче – боротися із суперницями чи з висотою? Особливо останнім часом, коли дуже часто суперниці вже відзмагалися, а ви ще стрибаєте.

– Я завжди казала, що, в принципі, борюся сама із собою, щоб удосконалювати свої результати. Так, трішки борюся і з цією дівчинкою – планкою. Буває, вона падає, буває – вистояла. Тому найголовніше – це вдосконалювати свої навички та показувати результат.

– Чи є межа у людини? І наскільки ви встигли розкрити свій потенціал? Адже завжди є наче вічний рекорд, але потім його хтось обов'язково б'є.

– Так, багато людей казали, що світовий рекорд Стефки Костадинової (2,09 м) – один із найдовших у легкій атлетиці. Він протримався 37 років. І багато хто казав, що вже вичерпані людські можливості, щоб можна було стрибати вище. Але ось українська дівчина довела, що це все можливо. Головне – йти до своєї мети. І, звичайно ж, є мрії вдосконалюватися ще, стрибати ще вище. І я сподіваюся, що так і буде.

– Ставите якісь цифри? Чи як піде?

– Ну, до 2,15 метра, я думаю, є запас. Хоча на тренуваннях у мене планка завжди стоїть нижче від двох метрів. Більше відпрацьовуємо технічну частину.

– Після Олімпіади-2024, окрім призових від України, ви ще отримали премію у 50 000 доларів від World Athletics. Це стало для вас сюрпризом?

– Її я ще не отримала (посміхається). Але я знала заздалегідь, що буде, оскільки Міжнародна федерація легкої атлетики – це поки що одна-єдина, яка впровадила систему оплати за олімпійське золото. Бо це один із пунктів, як популяризувати легку атлетику.

Якщо за найпрестижніші змагання, Олімпійські ігри, спортсмени не будуть отримувати грошові нагороди, то як продовжувати їм свій шлях, тренуватися? Адже не в усіх є можливість знаходити спонсорів або підтримку від держави. І це один із пунктів, як ми можемо боротися за популяризацію легкої атлетики. І ще один аргумент був: як легкій атлетиці, у якій не так багато грошей, боротися, наприклад, із футболом, який дивляться багато людей і де є багато грошей? Ну, як по-іншому?

– Після Олімпіади ви жертвували великі суми військовим і на благодійність. А як ви вирішували, як розподілити ці донати?

– Так, ну спочатку я розподілила своїй команді, тому що все ж таки олімпійське золото – це праця всією командою. Ми всі разом дуже плідно працювали. І потім я точно знала, що хочу допомогти військовим, але хотілося переказати кошти перевіреним людям і організаціям, не хотілося просто якось розкидатися. І найскладніше було обрати, куди й кому.

Я поспілкувалася з подружкою, яка цим займалася, і вона мені порадила переказати по 500 тисяч "Янголам "Азову" та "Госпітальєрам". Це фонди, які займаються відновленням військових, допомагають їм, і це було класно.

Потім я дізналась, що буде збір у Лачена, адже тоді підписувала свою сумку з Олімпіади, щоб за донат люди отримали подаруночок. І подумала, а чому б ні? В принципі, це ж якраз перевірений збір, я знала, що автівки точно підуть за призначенням. А з Ігорем Лаченковим ми якраз познайомилися ще торік. І я вирішила: клас, усе, точно, туди йдуть гроші.

Звичайно, я вирішила допомогти й тваринам. Адже, попри те, що під час війни найважливіше допомагати все ж таки військовим, я люблю тварин, у мене кіт з притулку, і я знаю, як складно евакуювати тварин із прифронтових територій, як вони не можуть самі собі допомогти.

А скільки проблем було на початку війни, коли люди виїжджали, але навіть не випускали своїх домашніх улюбленців, були закриті клітки, всі ці ангари. В UAnimals про це все писали, і я знала, що це перевірений фонд, і, звичайно, я їм допомагаю, і також спитала в UAnimals, чи можуть вони мені надати контакти перевірених притулків, тому що зараз, на жаль, дуже багато тих, які просто обманюють, а жодного притулку взагалі немає. Багато хто користується ситуацією.

Окрім того, що мені порадили в UAnimals, звичайно, був ще притулок, з якого я взяла свого кота і знала, що ці гроші точно йдуть на порятунок тварин. І деякі притулки, яким я допомогла, мені потім відписали, подякували й через деякий час скинули фотографії, що вони побудували бетонні вольєри для собак і що їм буде тепло взимку. Мені було дуже приємно. І я вважаю, що тваринам теж треба допомагати, адже, на жаль, самі собі вони не можуть нічим допомогти.

– Не секрет, що ваш коханий Назар покликав вас заміж, і деякі прихильники обливаються слізьми під вашими спільними фото у соціальних мережах. А як починалась ваша історія кохання, як так сталося?

– Та вона дуже проста насправді. Ми разом готувалися, разом ходили на тренування; звичайно, спочатку ніхто не казав про якісь почуття, це не було кохання з першого погляду. Але потім якось він запропонував мені піти в кіно, потім запросив погуляти разом. Ось так гуляли, спілкувалися, і зрештою зрозуміли, що кохаємо одне одного.

Прикро, та не можемо зараз провести церемонію весілля, бо мені дуже хотілося б одружитися в Україні, у Дніпрі, зібрати родичів, друзів. Але, на жаль, не можемо цього зробити через війну. Коли торік мені зробили пропозицію, я думала, що цього року все закінчиться і можна буде повертатися до святкувань. Але, на жаль, немає такої можливості зараз і, чесно кажучи, не хочеться, не на часі.

Хоча, з іншого боку, начебто говорять, що треба жити життя тут і зараз, адже молодий вік, самий розквіт, скажімо так. Але я розумію, що хочу зібрати на весіллі родичів, друзів, а зараз це складно, бо всі розкидані по світу. А робити церемонію за кордоном, то це буде тільки якесь жіноче весілля.

Ну дуже складно з комунікацією це все зробити, але я сподіваюся, що все ж таки вдасться. І зараз це – не найголовніше, головне – це перемога в цій війні, щоб кожен потім міг повернутися до свого життя.

– А як відбувалось освідчення?

– У колі сім'ї, при батьках, і це було для нього важливо. В принципі, обручку купили ще раніше, він обирав її зі мною, а я потім йому віддала. Тобто вийшло так, що він дав мені обручку, я така віддала, мовляв, я чекаю пропозицію, щоб усе було офіційно (сміється).

І він уже запропонував мені руку та серце при батьках, коли ми повернулися торік в Україну, тому що йому було важливо зробити це в колі родини, щоб батьки схвалили. І потім ми все оприлюднили.

– Нещодавно ви виклали свої дитячі фото, які викликали великий інтерес. І також були гостею у дитячому таборі "Артек". У вас свого часу була змога поїхати кудись у табір, відчути ці миттєвості дитинства?

– Насправді у мене є ще багато архівних фотографій (посміхається). А оскільки мама працювала лікарем у таборі в лісі – селище Царичанка у Дніпропетровській області, у мене була можливість поїхати туди й трішки провести час.

І це круто, коли діти спілкуються разом, вони там щось організовують, вигадують. Але завжди було складно розставатися, коли проводиш два-три тижні разом, спіймали одну хвилю. І дуже рідко потім вдається спілкуватися, коли вже повертаєшся до міста. Але нічого, це дуже круто, дуже зближує і це перш за все комунікація.

– Пастою мазалися?

– Пастою мазалися, і ще пам'ятаю, що були якісь ночі малинові та блакитні, коли треба було взяти футболку у хлопця і сховати, а хлопці повинні були взяти у нас.

– Є якась дитяча історія, що, можливо, вплинула на ваш подальший вибір у житті?

– Та ні, насправді на мій вибір вплинуло те, що Тетяна Володимирівна прийшла тренувати до спортивної школи, і я потрапила до її групи. Тому що тоді був період, коли я хотіла піти в музичну школу й кинути легку атлетику. У той момент мені вже більше хотілося себе реалізувати в іншому.

Але ось прийшла Тетяна Володимирівна, і я залишилася в легкій атлетиці, і вважаю, що це, знаєте, наче доля, завдяки якій усе зійшлося – ми почали тренуватися разом і дісталися таких висот.

– Є якась дитяча історія, над якою ви й досі смієтеся?

– Ой, так. Свого часу в нас була така гра, яка називалась "темрява". Грали я, дві мої двоюрідні сестри та ще брат. І якось ми вирішили пограти в коридорі, а будинок був великий, і випадково ми з цим хлопцем, Давидом, зламали ручку дверей, коли хотіли сховатися. І я пам'ятаю, що двоюрідна старша сестра намагалася якось склеїти цю ручку, відремонтувати її, а потім узяла всю провину на себе. І ми й досі згадуємо, як у дитинстві грали у ці ігри.

– Хотіла ще запитати, чи є така історія, за яку вам соромно, але це, мабуть, вона і є?

– Ну так, трішечки незручно вийшло перед господарем цього дому (посміхається).

– А яка ви хрещена? Адже я знаю, що донька вашої сестри є для вас не лише племінницею, але й похресницею.

– Така хрещена, що пропонувала сестрі піти на концерт у той день, коли в молодшої був день народження (сміється). І тут Настя мені нагадує, що у Віки день народження, я не можу. І я така: "Так, стопе, ой, незручно вийшло трішечки". Насправді таке трапляється просто через насичений графік, коли ти їздиш туди-сюди, а потім трішечки "пливеш" у датах і де ти перебуваєш.

Але я дуже рада приїжджати в гості до Віки та сестри. Це якась віддушина. В принципі, я сподіваюся, що це, можливо, теж майбутня чемпіонка, тому що вона вже приміряла мої шиповки для висоти, і їй дуже сподобалось, і на валику спортивному. Тому, думаю, що зі спортом точно буде пов'язана. Але там, як вона вирішить, чи їй сподобається.

Раніше OBOZ.UA повідомляв, який вигляд має 20-річний наречений Магучіх, він є сином її тренерки.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!