Бачив напад терористів і одружився з титулованою гімнасткою-красунею: найшвидшому українцю, який виграв Олімпіаду, виповнилося 75 років
20 жовтня 75-річний ювілей відсвяткував один із найкращих спринтерів усіх часів Валерій Борзов. На Олімпійських іграх 1972 року українець здивував багатьох, коли виграв "золото" на двох найшвидших дистанціях, залишивши позаду представників США, а потім став свідком, як палестинські терористи пробралися до селища атлетів.
З нагоди дня народження легендарного бігуна OBOZ.UA згадав найцікавіші подробиці з його життя та спортивної кар'єри.
БІГ З ТРУБОЧКОЮ. Майбутній олімпійський чемпіон народився 20 жовтня 1949 року в місті Самбір Львівської області, де на той момент служив його батько-військовий. Після відставки Борзову-старшому запропонували роботу у Новій Каховці, і родина переїхала до Херсонської області, де маленький Валерій і почав займатися легкою атлетикою.
У 12 років перспективного хлопця, який, навіть ганяючи з однолітками у футбол, розвивав вражаючу швидкість, побачив дитячий тренер Борис Войтас. Він розпізнав у Борзові талант спринтера і взявся тренувати його самостійно.
Розповідали, що наставник змушував хлопця робити досить незвичну вправу: бігти з паперовою трубочкою у зубах. Якщо вона була зім'ята, то спортсмен перенапружувався. А річ у тому, що напруга на обличчі передається на м'язи шиї та плечей і частина енергії витрачається даремно.
У 16 років Валерій став чемпіоном СРСР серед юнаків, але, казали, ще вагався, чи готовий повністю зосередитись на кар'єрі у професійному спорті. Однак після школи Войтас підштовхнув бігуна до переїзду в Київ, де Борзов вступив до Київського інституту фізкультури, а його наставником став відомий тренер і науковець Валентин Петровський, який і зробив українця найкращим спринтером світу.
"Щоб Валерій Борзов пробіг 100 метрів за 10 секунд, цілий колектив учених вів пошук, схожий на роботу, скажімо, конструкторів автомобіля чи літака. Ну а коли модель бігуна "Борзов-70" була математично розрахована і науково обґрунтована, ми стали наші цифрові викладки втілювати в життя", – зізнавався пізніше Петровський.
Тому вже у 19 років Борзов стає триразовим чемпіоном Європи серед юніорів, а у серпні 1969-го виграє дорослий чемпіонат СРСР на 100-метрівці у Києві. Але був розчарований суддівством. Адже впевнений, пробіг із часом 10,0: "Думаю, що мій результат був навіть кращим. Але судді не повірили, що можна пробігти стометрівку менш ніж за 10 секунд".
Того ж року Валерій стає найкращим у Європі на своїй коронній дистанції і потрохи наближається до того, щоб дати бій американським спринтерам, які вважалися тоді світовими лідерами.
Влітку 1970 року Борзов бере участь у легкоатлетичному матчі СРСР – США і вперше залишає за спинами найсильніших на той момент американців, даючи зрозуміти, що боротьба на Олімпіаді-1972 буде дуже напружена.
"Переміг американців під час матчевої зустрічі у Берклі, а також на ще кількох менш значимих стартах. Щоправда, напередодні Ігор тренери, щоб позбавити мене зайвої емоційної напруги, ставили скромне, але цілком реалістичне й одночасно непросте завдання – вийти до фіналу. Думок про те, що буду переписувати історію, у мене в голові не було", – згадував потім майбутній чемпіон.
ЗОЛОТИЙ МЮНХЕН. Тривалий час перемогу українця на Олімпіаді в Мюнхені-1972 у забігу на 100 метрів заведено було називати несподіваною, адже співволодарі світового рекорду (9,9 с), фаворити з США Едді Харт та Рей Робінсон, неправильно встановили на своїх будильниках європейський поясний час і запізнилися на старт відбіркового забігу.
Але Борзов на тих Іграх перебував у такій фантастичній формі, що й титулованим американцям було б непереливки, коли він розміщувався на сусідній доріжці. Однак сталося, як сталося. І сам Валерій ледь не запізнився на свій відбірковий старт. Адже перед чвертьфіналом офіційна особа повідомила бігунам і тренерам, що програма затримується на 40 хвилин.
Едді з Реєм вирішили, що ще встигають заїхати в олімпійське селище і звідти повернутися, а українець залишився на стадіоні – зайшов у тунель, з якого зазвичай виходять футболісти, приліг на мати і трохи задрімав.
"Я приліг відпочити на 10-15 хвилин. І тут тренер побачив на табло, що оголошується мій забіг! Я швиденько попрямував на стадіон. Хоча нам заважали поліцейські, все ж вдалося прорватися. Вибіг на арену і побачив, що знайомий стартер показує один палець. Це значить, що до старту хвилина! Я встиг за цей час добігти до своєї доріжки. Зрозуміло, стартував без розминки. Але у цьому забігу я показав найкращий результат під час виступів на Олімпійських іграх – 10,07", – розповідав Борзов СЕ.
А ось американці через це непорозуміння на свій забіг не встигли, їм залишилось тільки спостерігати, як інші розігрують такі бажані нагороди.
Наступного дня у півфіналі Валерій на півтора метра випередив усіх суперників, а через дві години вийшов на медальний забіг, де його суперниками були американець Роберт Тейлор, Лі Міллер і Макс Фрей з Ямайки, Дітер Хіршт із ФРН, Гаррі Кроуфорд із Тринідаду, Зенон Новош із Польщі та Олександр Корнелюк із СРСР.
Стадіон був переповнений. Буквально на одному диханні Борзов пролетів ці 100 метрів, показав час 10,14, а на фініші настільки був упевнений у своїй перемозі, що дозволив собі підняти вгору обидві руки. Але на пресконференції один із журналістів перепитав Валерія, чи може він вважати себе найшвидшою людиною на планеті, якщо у відбірному забігу не виступали Харт і Робінсон?
Борзов відповів репортеру, що має на руках золоту медаль Олімпійських ігор, що вже говорить сама за себе. А потім довів власну силу на 200-метрівці, обійшовши на фініші трьох американців і встановивши новий рекорд Європи – 20 секунд, хоча спочатку на табло висвітилось 19,99.
А у розмові з журналістами вже українець поставив незручне запитання тому самому репортеру: чи вважає він Борзова найшвидшою людиною у світі, якщо він переміг на дистанціях 100 і 200 метрів? І потім згадав, як представник ЗМІ трохи зніяковів, але підтвердив його правоту.
Насправді другу індивідуальну дистанцію, 200 метрів, Борзов бігти не збирався: "Мене впросили тренери. Мовляв, пробіжи максимально сильно, щоб здобути якісь очки в командний залік. А пробіг так, що виграв "золото". Причому після 130 метрів вигравав уже доволі відчутно і на фініші трохи скинув оберти, підняв руки вгору. І загубив якісь долі секунди. Крім того, тоді не було електронної фіксації часу на старті й відповідно зайвих три десятих секунди додалося там. Мої підсумкові 19,99 округлили до 20,0 рівно. Заберіть з того часу все зайве – і навіть не знаю, що могло вийти".
Також у Мюнхені Валерій завоював срібну олімпійську медаль в естафеті 4х100 м і став прапороносцем збірної СРСР на закритті літніх Ігор-1972 в Мюнхені. Але найголовніше, що 22-річний український спринтер переписав історію, став першою в історії "білою" людиною, якій вдалося виграти олімпійське золото в бігу на 100 метрів.
До речі, на одній з пресконференцій у Німеччині, коли журналіст сказав, що Борзов представляє Росію, бігун його виправив: "Ні, я представляю Україну, Київ". "При цьому жодного політичного підтексту в ці слова я тоді не вкладав", – пізніше згадував легкоатлет, але та його відповідь дуже вразила українську діаспору в Північній Америці.
ЗУСТРІЧ ІЗ ТЕРОРИСТАМИ. У тому ж Мюнхені Валерій став свідком трагедії, коли палестинські терористи пробрались в олімпійське селище і захопили представників збірної Ізраїлю – двох вбили у корпусі і ще 9 заручників загинули під час невдалої рятувальної операції на аеродромі.
У ніч нападу Борзов якраз не міг заснути після фіналу і, щоб не заважати своїм колегам, які ще мали змагатись, вийшов погуляти. Ізраїльський корпус був розташований за 50 метрів від того місця, де мешкали радянські спортсмени. І тоді спринтер побачив, як через паркан стрибали люди в спортивному одязі з автоматами.
Валерій спочатку не зрозумів, що відбувається. Тільки пізніше стало відомо, що це були терористи: "Зранку на високих точках селища стояли військові зі зброєю, кулеметами і військовою технікою. Коли всі дізналися про теракт із загиблими, почалися збиратися спостерігачі. Це була дивна картина. Люди гинули, терористи бігають по балконах, а перехожі дивляться, як на кіно. Це мені досі дивує".
КОХАННЯ З МОНРЕАЛЮ. Здавалося, попереду у Борзова ще багато перемог. І спочатку так воно і було – з 1975 по 1977 рік він тричі виграє звання чемпіона Європи на короткій дистанції 60 м у закритих приміщеннях. Але через деякий час українського бігуна почали переслідувати травми.
На Олімпійські ігри-1976 в Монреаль спринтер приїхав після важкої травми й обмежився двома бронзовими нагородами – на фірмовій 100-метрівці і в естафеті 4х100 м. Але все одно був найкращим з європейців. Також у Канаді сталася подія, яка вартувала всіх медалей, – зустріч із майбутньою дружиною, чотириразовою олімпійською чемпіонкою зі спортивної гімнастики Людмилою Турищевою.
За словами Борзова, заочно вони були знайомі давно: читали одне про одного, бачили по телевізору. Але особисто познайомилися на Олімпіаді завдяки тренеру: "Він якось підійшов до мене і сказав: "Валерію, зверни увагу: ось та дівчина ще не заміжня, але серйозна". Саме таку я й хотів собі знайти. Це сталося під час спортивних змагань у Монреалі".
За що я полюбила Борзова? За чесність, спокій, впевненість у своїх силах і блакитні очі. Ми познайомилися задовго до Олімпіади. Але тоді зустрічалися дуже рідко. Через постійні тренування і змагання не вистачало часу навіть на навчання. А ось там, у Монреалі, я вже точно знала, що після закінчення Ігор завершу свої спортивні виступи. Тому, коли Валерій запропонував піти в кіно (в селищі був кінотеатр), я подумала: "А чому ні?". З цього все й почалося. Потім ми зустрілися ще раз, довго говорили. Але саме тоді, в Монреалі, подивилися один на одного іншими очима", – згадала Турищева.
Легендарний бігун вже не пам'ятає подробиць освідчення: "Здається, Людмила Іванівна перша мені натякнула: мовляв, пора вже "вносити пропозиції". Тому що я захоплювався спортом, а про ті "пропозиції" забувся…"
Шлюб двох чемпіонів виявився дуже щасливим і триває вже більше 47 років. Донька пари спочатку теж подавала надії у легкій атлетиці, але потім захопилась флористикою. І вже багато років мешкає з чоловіком і дітьми у Канаді.
ЗУСТРІЧ ІЗ БРЄЖНЄВИМ. На відміну від багатьох спортсменів, Борзов був готовий до завершення кар'єри. Адже під керівництвом свого тренера і Петровського провів велику дослідницьку роботу, підсумки якої сформулював у дисертації і успішно її захистив. І вже у 1977 році став кандидатом педагогічних наук. А після прощання з доріжкою піднімався вже іншими кар'єрними сходинками.
Завдяки своїм перемогам у Мюнхені у 1972 році Борзов особисто зустрівся з керівником СРСР Леонідом Брежнєвим, а також був добре знайомий з першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Щербицьким, який був небайдужий до спорту. І саме керманичу радянської України належала ідея із професіонального спортсмена з організаторськими здібностями підготувати керівника спорту України.
"Щербицький готував мене до цієї ролі. Я пройшов відповідну підготовку на молодіжному рівні. Зокрема, був секретарем ЦК комсомолу, де опікувався спортом і міжнародними зв'язками. Потім став заступником голови Спорткомітету України, а згодом його головою і міністром спорту України", – розповідав Борзов.
1991 року Валерій Борзов став першим міністром у справах молоді і спорту незалежної країни і першим головою Національного Олімпійського комітету. Також колишній бігун був народним депутатом двох скликань і 16 років очолював Федерацію легкої атлетики.
Раніше OBOZ.UA повідомляв, що з російського полону повернувся український легкоатлет, який провів в ув'язненні два з половиною роки.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!