"Не хотів відпускати": сестра Магучіх розповіла про дитяче захоплення чемпіонки, яку страву вони готують разом і як змагання дивиться мама

Рідна сестра Ярослави Магучіх Анастасія Григорович розповіла, як у дитинстві майбутня олімпійська чемпіонка зі стрибків у висоту дуже хотіла співати, але викладач не хотів її брати. Однак легкоатлетка звикла досягати своїх цілей, тому через деякий час уже викладачу довелося вмовляти Ярославу не кидати музичну школу.

Відео дня

У розмові з OBOZ.UA сестра світової рекордсменки також зізналась, які вареники любить Магучіх, як стрибки своєї молодшої доньки дивиться мама і чому повернулась до Дніпра, попри небезпеку обстрілів.

– Як бути сестрою людини, яка у 22 роки вже виграла всі найголовніші титули. Як ви її сприймаєте?

– Насправді ми нею дуже пишаємося, але для мене вона передусім сестра й рідна людина. А вже потім усі її перемоги. Але, звісно, ми всією родиною пишаємося Ярославою. У мене навіть знайомі, якщо вона перемагає, пишуть: "О! Бачили, вітаємо!"

– Мені здається, вона розповідала, що ви або стиліст, або щось із цим пов'язане. І якось навіть давали їй поради.

– Взагалі я за освітою психолог, але ця тема мені також цікава, я навіть проходила кілька курсів. Тому іноді буває, що ми разом збираємо якісь образи, луки, спілкуємося, вирішуємо, що краще одягнути.

– Дуже часто молодші діти рівняються за старшу сестру або брата. А у ваших стосунках було щось таке? Ярослава у вас щось копіювала чи хотіла робити так само, як і ви?

– Я не можу так сказати, щоб вона щось копіювала. Вона, напевне, завжди була більше така самостійна. Ну, звісно, коли вона ще маленька була, то десь орієнтувалася на мене, але вже потім я б сказала, що ні. У неї якось немає такого авторитета чи кумира, більше спирається на себе та свої досягнення.

– А як психолог даєте Ярославі якісь поради? Чи давали в минулому, коли ще тільки відбувалось її становлення?

– Насправді я, напевне, більше підтримувала її як сестра та близька людина. Бо все ж таки давати поради як психолог було б не дуже професійно, коли це стосується родичів. Тому я просто давала підтримку більше як сестра.

– Про що пліткуєте, коли бачитесь? Розумію, що через щільний графік Ярослави це відбувається нечасто, тому, можливо, вже склались якісь свої традиції?

– Раніше, звісно, ми частіше збиралися. І ще у нас є і двоюрідні сестри, і коли ми з ними зустрічаємось, то це завжди весело. Ділимось купами якихось історій про те, що трапилося за цей час, коли ми не бачилися. Або згадуємо якісь смішні історії з дитинства. А потім уже – куди заведе ця розмова. Й оскільки ми рідко збираємось, то, напевно, кожна зустріч – на вагу золота.

Зазвичай ми збираємося на піцу або якісь інші смаколики. А якщо приїжджає ще наша двоюрідна сестра, яка дуже любить ліпити щось із тіста, тоді вона нас організовує, і ми ліпимо вареники. Ми самі так не дуже, але вона у нас просто майстер. Тому це традиція – приготувати смачненьке і потім поїсти (сміється).

Я більше люблю вареники з вишнею, а Ярослава – з капустою. Хоча зазвичай ми готуємо два види – з картоплею і з цибулькою та з капустою. Солодкі – рідше.

– Ну знаєте, дивлячись на вас і Ярославу, так одразу і не скажеш, що ви любите піцу й вареники.

– Насправді це просто дуже активний стиль життя. Якщо подивитись, скільки Ярослава тренується і витрачає енергії, то вона може собі дозволити трошки смаколиків.

– А можете розповісти якусь історію з дитинства Ярослави, яка б характеризувала її найвлучніше?

– Ну, напевно, це те, що вона завжди була цілеспрямована. Якщо так подивитися, то все, чого вона хотіла, навіть коли була маленька, вона завжди досягала. Навіть коли це здавалось неможливим, але вона хотіла. Наприклад, одного разу вона хотіла піти на концерт однієї групи й вирішила взяти участь у конкурсі, де розігрувались квитки. І потім чекала, мовляв, де мої квитки?

Мама відповідала, що це ж конкурс, ти можеш і не виграти їх. Але через деякий час нам дійсно зателефонували, і ми тоді пішли на концерт. Тобто вона дуже цього хотіла, і все якось прям підлаштувалося.

А ще до спорту вона хотіла займатися співом, відвідувала музичну школу. Але спочатку її не дуже хотіли туди брати, викладачу щось не сподобалося. Однак Ярослава дуже хотіла і, врешті-решт, вона займалася десь рік.

Ну, і потім, коли вона вже почала займатися професійно ще й спортом, треба було обирати, бо просто не вистачало часу, щоб займатися паралельно і тим, і тим. Тому Ярослава обрала спорт, і в той час уже педагог не хотів, щоб вона йшла. Тобто спочатку не хотів її брати, а потім уже не хотів відпускати. Мовляв, навіщо? У тебе ж гарно виходить, давай і далі працювати.

Тобто вона така наполеглива і велика трудівниця. І це з неї з дитинства: якщо вона чогось хоче, вона не просто хоче, а щось робить і обов'язково досягає.

– Тобто слова "ні" для неї, мабуть, не існує? Це "так", але трошки пізніше, і треба докласти більше зусиль.

– Ну, так, напевно, просто треба більше тренуватися. Ось навіть зараз, окрім того, що є частка таланту і якихось фізичних можливостей для стрибків, вона дуже багато працює. Просто це залишається за кадром, але Ярослава дійсно багато тренується і готується. Це така рутинна робота, яку ніхто не бачить, але вона забирає багато часу та сил.

Коли вже Ярослава почала займатися стрибками у висоту серйозно, то не пропустила жодного тренування. Мама навіть казала, мовляв, що в когось день народження і давай ти сьогодні не підеш, а вона відповідала: "Ні, у мене спочатку тренування, а потім уже все інше". Тобто це така ціна успіху – ти маєш багато працювати для цього. І Ярослава просто завжди знала, чого вона хоче.

Звісно, коли вона була маленька і займалася не серйозно, то могла пропустити заняття. Це був десь перший клас, другий, коли вони там трошки пробували різні види, а на більшості тренуваннях – це були якісь ігри. Адже їм було по 7-8 років. А вже більш серйозна легка атлетика починається десь у 10-12 років. Тому в неї якраз було дитинство, щоб погратися, поледарювати і спробувати там трошки щось інше. Але найголовніше, якщо вона щось хоче, то вона до цього йде.

– А наскільки професійно Ярослава співала?

– Вона ходила до музичної школи в нас у Дніпрі. Спочатку вона хотіла бути співачкою, але коли прийшла пора обирати, вона вирішила, що легка атлетика подобається їй більше.

– А коли збираєтесь, співаєте разом?

– Іноді буває, але щось таке, типу караоке вдома (сміється). Щось таке душевне.

– Ви мешкаєте в Дніпрі?

– Так. Ми виїжджали, але наприкінці минулого року повернулися і залишаємося в Дніпрі. Іноді ми виїжджаємо, але ненадовго. Щоб побачитися із сестрами та рідними, а потім повертаємося додому.

– Я розумію, що в кожному місті України зараз небезпечно, але Дніпро взагалі недалечко від фронту, і йому дістається так нормально.

– Так, але я зрозуміла, що коли ти перебуваєш за кордоном, то якось гостріше все сприймаєш. Тут я бачу, коли навіть відбувається приліт, то люди більше спочатку перечікують, а потім через годину так і продовжують жити своїм життям.

Насправді ми вже більш-менш адаптувалися, наскільки це можливо у нинішній ситуації. Це, напевно, не дуже, але загалом, коли немає тривог, то це звичайне життя. Звісно, є деякі не дуже гарні моменти.

– Дивитесь усі змагання Ярослави?

– Та майже, але в деяких немає трансляцій. Тоді я зазвичай дивлюся онлайн-таблицю результатів.

– А як дивилися Олімпійські ігри в Парижі?

– Олімпіаду ми вже дивилися на великому проєкторі. Чи заплющувала очі? Ну, я насправді іноді трошки прикриваю під час спроби, а потім: ну все, тепер можна дивитися. Але Ігри в Парижі ми дивилися на великому екрані, вболівали разом із друзями та родиною.

Але зазвичай, якщо є трансляція, то дивимося. Просто, на жаль, не на всіх змаганнях є така медійна підтримка. Тому доводиться шукати інші ресурси. Зазвичай онлайн або стежу за результатами. На жаль, поки що так... Ну, іноді ще вдається побувати на стадіоні особисто.

– Хвилюєтесь? Чи вже звикли, що Ярослава майже завжди перемагає?

– Так, я хвилююся, тому що бувають такі моменти, коли вона бере висоту не з першої спроби, хоча я знаю, що вона її точно візьме. Я впевнена в цьому, але все одно є момент хвилювання. Загалом я думаю, що без хвилювання вболівати неможливо. Як не крути. І хоч ти впевнений, у спорті трапляється всяке... Немає гарантій. Плюс у неї дуже технічний вид. І багато залежить від психології. Ну, тут багато моментів, які впливають на результат. Іноді вони й під дощем змагаються...

– Батьків заспокоювати доводиться? Чи вони вас?

– Ні, я – більш спокійна. Мама наша, коли Ярослава вже стрибнула, то дивиться її спробу вже на повторі – взяла чи не взяла. Тато дивиться все. А мама заплющує очі. Якщо стрибнула, то все, фух, видихнула.

– А яка Ярослава у статусі тітки?

– Чудова! Моя донька її дуже любить. Звісно, вона і подарунки привозить, але взагалі моя донька любить проводити з нею час. От приїжджали до неї в Київ, щоб побути разом хоча б пів дня. Бо потім їй ще треба їхати далі. І моя донька дуже чекала на цю зустріч.

У ті моменти, коли поруч перебувають і Ярослава, і мама, то за ручку вона бере Ярославу. Вона за неї дуже сумує. Тому коли ось так ми бачимося, то вона більше з нею, ніж зі мною. Хоча в інших випадках – це мамина доця (посміхається). Хоча Ярослава, в принципі, ще й хрещена мама моєї доньки.