"Абсолютна королева" з України готувалась до "золота" Олімпіади під Москвою: що сталося з відомою гімнасткою, яка поїхала за щастям у США

На початку 90-х років минулого століття українська гімнастка Тетяна Лисенко вважалася "беззаперечною королевою колоди", на якій стала олімпійською чемпіонкою 1992 року в Барселоні. Також в Іспанії вона виборола "золото" у складі об'єднаної команди СНГ і "бронзу" – в опорному стрибку. У спортсменки з Херсона було все, щоб боротися з Тетяною Гуцу й за перемогу в багатоборстві, але завадили помилки. Натомість Лисенко побудувала успішну кар'єру в США.

Відео дня

OBOZ.UA згадав найцікавіші факти з життя гімнастки, яка відзначалася надзвичайним рівнем складності своїх програм, підкорювала глядачів по всьому світу й увійшла до Залу слави. Але у складні 90-ті Тетяна не змогла знайти себе в Україні й вирушила шукати щастя в Америці, де здобула юридичну освіту.

Лисенко народилась у Херсоні. І як пізніше згадувала Тетяна, їй було близько чотирьох чи п’яти років, дівчинка була дуже маленькою і дуже активною, коли її побачила жінка, яка тренувала юних гімнасток у Херсоні, та сказала мамі: "Ваша донька ідеально підійде для гімнастики. Чому б вам не привести її до мене в клас?"

"Я займалася в клубі "Динамо", де гімнастки починали з чотирьох років і проходили підготовку й відбір у процесі дорослішання. Ми збиралися двічі на тиждень на одну-дві години. Приблизно у шість років я увійшла до групи гімнасток, що мають потенціал – наскільки можливо визначити потенціал у такому віці. Кількість тренувань збільшилася приблизно до трьох разів на тиждень – усе ще не інтенсивні, але трохи більш зосереджені", – розповідала Лисенко Flogymnastics.

Але ключовим у кар'єрі Тетяни був перехід до Олега Остапенка, який на багато років став її тренером і допоміг перетворитись на одну з зірок свого покоління, а дехто й досі називає українську майстриню "беззаперечною королевою колоди".

"Я почала тренуватися з Олегом у 9-10 років. Мені неймовірно пощастило опинитися в потрібному місці в потрібний час. До херсонського "Динамо" Олег тренував в іншій частині СРСР. Коли я запитала його багато років потому, як це було почати тренувати мене та ще чотирьох дівчат, він сказав: "Я дивився на вас усіх і думав: "Боже, тут нічого не вийде". Він уже тренував спортсменів національного рівня, і йому довелося починати все спочатку з нами. Мені дуже пощастило", – вважає Тетяна.

Якось, коли дівчата вже навчалися складніших навичок на брусах, тренер зайшов і попросив усе припинити: "Він побачив, що ми навчилися технік, розроблених для того, щоб отримати певну навичку, а не для того, щоб побудувати правильний прогрес у майбутньому. Ми все зупинялися і переробляли, проходячи всі основи. Було чудово знати, що мене не кваплять. І озираючись назад, я думаю, що це було найкраще, що могло зі мною трапитися. Я побудувала міцний фундамент".

Остапенко був вимогливим тренером і мав надзвичайно високі стандарти, критики було багато, але завжди конструктивної. Тетяна згадувала, що попри все це, він був дуже позитивним і ставився до юної дівчини як зрілої особистості, тому ніколи не контролював, що гімнастка їла на вечерю чи коли лягала спати. І для Лисенко це було дуже важливо.

Через деякий час Тетяна з одноклубниками почала відвідувати тренувальні збори в московському центрі "Динамо", а також брати участь у національних змаганнях товариства. І за результатами цих стартів дівчину з подругами запросили відвідати юніорські національні збори СРСР у навчальному центрі, розташованому приблизно за годину їзди від Москви.

З Херсона до столиці СРСР дівчата 22 години їхали потягом: "Сідаючи вдень, ми з товаришами по команді балакали, жартували, розгадували слова. Це була можливість відпочити та побути дітьми. Я дуже тепло згадую ті часи".

Іноді Лисенко доводилось затриматись на базі в Росії на три місяці поспіль, але вона ніколи офіційно туди не переїжджала: "Мій маленький зал у Херсоні так і залишився моїм рідним залом, і я поверталася додому щоразу, коли була перерва в розкладі тренувань".

Найбільше з тренувань на підмосковній базі Тетяні запам'яталися виснажливі зимові збори, коли на вулиці було неймовірно холодно, на землі товстим шаром лежав сніг, але дівчата вставали о 7-й ранку на ранкову зарядку й мали зробити пробіжку по периметру тренувального центру й дістатися спортзалу.

"Я не можу сказати вам, скільки сліз я пролила під час цих пробіжок. Через холодне повітря було майже неможливо дихати, а сніг ускладнював пересування. Ми приходили в спортзал, швидко переодягалися, починали годинне тренування, а потім снідали", – згадувала гімнастка, але такі труднощі не змогли зламати її чи змусити зневіритись у власних силах.

І тут треба віддати належне батькам Тетяни, які обожнювали доньку й підтримували у будь-якій ситуації. Вдома вони створювали для неї комфортне й турботливе середовище, що дозволяло дівчині відновлюватися і ментально, і фізично після виснажливих тренувань далеко від дому.

"Вони дали мені відчуття власної гідності, яке не залежало від мого успіху як гімнастки, що мало величезний вплив на те, як я змогла впоратися з усіма злетами та падіннями у житті спортсмена", – зізнавалась Лисенко.

Тетяна дебютувала на змаганнях серед дорослих у 1990 році, її першим великим турніром стали Ігри доброї волі 1990 року в Сіетлі. Українка виграла загальний залік у складі команди, але в індивідуальних змаганнях її не заявили. А ось у фіналі Кубка світу того ж року Лисенко взяла "золото" у багатоборстві, випередивши більш досвідчену триразову олімпійську чемпіонку Світлану Богінську, чим підтвердила своє право на перебування у збірній.

Хоча наприкінці 80-х і на початку 90-х конкуренція у збірній СРСР була просто шалена і, за словами Тетяни, доводити свою перевагу доводилось постійно: "Між 1990-м і 1992-м роками кожен ваш крок був критичним, і ви ніколи не могли спочивати на лаврах. І не тільки ваш виступ на змаганнях мав значення, але й кожне пробне змагання, кожне тренування було критичним".

"Наприклад, одного разу під час тренування, коли я готувалася виконувати вправи на колоді, головний тренер збірної Александров підійшов і сказав: "Добре, якщо ти вставиш це, ти проходиш". Це був такий собі жарт, але тиск почався відразу. Мені ніхто не говорив, що в цей день мене буде оцінювати головний тренер. На щастя, я впоралась", – згадувала Лисенко.

Чемпіонат світу 1991 року став для українки травматичним досвідом, хоча починалось усе багатообіцяюче – вона добре виступила у командних змаганнях і пройшла до фіналу багатоборства. Але на другому етапі на колоді Тетяна припустилася абсолютно несподіваної помилки, промахнувшись ногою під час зіскоку. Для неї це був шок, від якого вона не змогла до кінця відійти, трохи втратила впевненість – і на повноцінний опорний стрибок уже не вистачило енергії.

Але найгірше, на думку Лисенко, ще було попереду: "Я кваліфікувалася до фіналу на бруси. Й, озираючись у минуле, я б хотіла, щоб цього не було". Під час виконання вправи гімнастка сильно пошкодила руку й не змогла її закінчити.

"Я показала Олегу свою руку, яка здулася, як подушка. Мене доправили до місцевого відділення невідкладної допомоги, рентгенівські знімки показали спіральні переломи чотирьох моїх п’ясткових кісток. Лікар наклав мені на руку гіпс і сказав, що через кілька днів його потрібно буде замінити, коли набряк спаде. Мені було страшно боляче, і лікар команди зробив ін’єкції новокаїну, але в Індіанаполісі мені не надали жодної подальшої допомоги", – зізналась майбутня чемпіонка.

Тетяна не змогла одразу повернутися додому, адже збірна Союзу була запрошена на інші змагання, а всі квитки та готелі були проплачені. А коли повернулась додому, то виявилось, що кістки почали зрощуватися, але трохи неправильно – "деякі частини злегка перекрутилися". За словами лікаря, згідно з оригінальними рентгенівськими знімками, кістки дівчини мали бути переналаштовані, щоб вони зажили та правильно зрослися, адже їй було 16.

"Для цього знадобилася б операція, щоб вставити гвинти, і подальша операція, щоб їх видалити. Він пояснив, що на той момент було надто пізно, тому що кістки вже почали зрощуватися, і я мала сподіватися, що в майбутньому не матиму проблем із роботою руки", – пояснювала Лисенко.

За іронією долі, якби все було зроблено правильно, то українка не встигла би вчасно відновитися і розпочати підготовку до Олімпійських ігор-1992. А так Тетяна носила гіпс лише півтора місяця, після чого повернулася до тренувань. І, на щастя, в майбутньому в неї не виникало проблем із рукою.

Цікаво, що у збірній СРСР дехто думав, що для Лисенко все закінчилося, принаймні за квиток до Барселони-1992 вона навряд чи зможе поборотися. За спиною Тетяни стояли її родина та тренер, який вірив у свою вихованку. Він збирався використати час на відновлення, щоб повернутися до основ і відшліфувати те, що можна робити.

"Після зняття гіпсу я одразу могла виконувати величезний обсяг роботи, навіть не використовуючи одну руку. Також я зосередилась на балеті, вивчила нову хореографію на підлозі та відшліфувала свої елементи польоту на колоді. Це дало мені відпочинок від усього тиску та шанс почати все спочатку. Я ніколи не втрачала свого рівня фізичної форми, і я вийшла після цього бадьорою, прагнучи довести, що я повернулась", – згадувала Тетяна.

В українки з'явилася нова зв'язка на колоді, яка містила стійку на одній руці, адже вона могла почати "рутину" з чогось красивого. І завдяки своєму високому рівню і наполегливості Лисенко довела своє право виступити на Олімпіаді-1992, яка стала її зірковим часом.

У Барселоні українка стала олімпійською чемпіонкою разом із командою, боролася за нагороди в абсолютному заліку, але знову зробила дуже прикру помилку й закінчила змагання сьомою. Але компенсувала все на окремих снарядах – Тетяна стала третьою в опорному стрибку та виграла "золото" на своїй коронній колоді, де виконання дуже складної програми було майже бездоганним, і судді поставили оцінку 9,975.

"Розчарувань не було, адже я виграла з командою золоту медаль на Олімпіаді. Як щось може розчаровувати після цього? Під час фіналу в багатоборстві я виконала свої вправи, за винятком виходу за межі поля у вільних. Але, звичайно, я знала, що під час будь-якої події щось може піти не так. А потім так добре зробила все в опорному стрибку та на перекладині у фіналі змагань – це було приголомшливо", – вважає Тетяна.

На відміну від багатьох інших радянських гімнасток, одразу після розвалу СРСР Лисенко не емігрувала, а продовжила виступати за Україну. На чемпіонаті Європи-1992 завоювала срібну медаль на різновисоких брусах, а на світовій першості у Бірмінгемі в 1993 році стала третьою в абсолютній першості. Ця медаль могла б бути золотою, якби вона... знову не вийшла за килим у вільних вправах. Цікаво, що на тих змаганнях Тетяна була єдиною з гімнасток колишнього СРСР на п'єдесталі.

За словами Лисенко період між 1992-м та 1993-м роками був часом змін. Ще деякий час вона продовжувала їздити на базу в Росії. Тоді ж Тетяна закінчила школу та вступила до Київського університету фізичного виховання і спорту, тому крім тренувань доводилось зосередитись і на навчанні.

"Мене, як ветерана, з розпростертими обіймами зустріли у складі збірної України. Жодного відбору не було – я просто мала гідно показати команду та гідно представити її. І мені пощастило зробити це на чемпіонаті світу 1993 року. Це був чудовий досвід. Після величезного тиску Олімпіади-1992 підготовка до світу була дуже веселою. Мені просто потрібно було залишатися у формі та не втрачати своїх навичок", – розповідала Тетяна.

Але, попри медальні виступи, поступово чемпіонка прийшла до розуміння, що, мабуть, не дотягне до Олімпіади-1996. Адже у збірній велику увагу приділяли розвитку молоді, а Лисенко та її покоління мали передавати досвід, планувати майбутнє і насолоджувались усім, що могло запропонувати життя.

Останнім стартом Тетяни був чемпіонат світу в Брісбені 1994 року. І хоча виступила Лисенко не дуже добре, зазнавши нерозумного падіння на колоді під час багатоборства, вона змогла отримати задоволення від змагань. Хореографію для вільних вправ вона попросила поставити свою подругу, велику художню гімнастику Оксану Скалдіну. А музику написав французький композитор Жан Мішель Жарр.

"Уперше моя хореографія на килимі була повністю моєю власною ініціативою, і це було приголомшливо. З точки зору оцінки, яку я отримала, чи того, наскільки добре виконала акробатику, це не мало значення – я мала можливість виразити себе та зробити щось інше. Після Брісбена я вирішила, що немає потреби продовжувати рух до Олімпіади-1996, і я повинна зосередитися на наступному розділі свого життя", – розповіла про рішення піти зі спорту Лисенко.

А через кілька років, скориставшись своєю популярністю в США, вона вирішила шукати щастя за океаном. Спочатку у Штатах вона виступала в професійних турах, працювала мотиваційним оратором, тренером у літньому таборі та інструктором з акробатики та балету. Але цього Тетяні було замало.

У 2002 році Лисенко вступила на юридичний факультет Університету Сан-Франциско, який закінчила у 2005-му. Відпрацювавши 10 років адвокатом, Тетяна обрала інший шлях і заснувала рекрутингову фірму, яка допомагає компаніям знаходити найкращих фахівців у своїх галузях.

Також колишня гімнастка є представником зі зв’язків із громадськістю та зв’язками з інвесторами у Silicon Valley Open Doors "SVOD" – головній технологічній інвестиційній конференції в Кремнієвій долині.

Наразі Лисенко живе в районі затоки Сан-Франциско з чоловіком, який працює в індустрії технологій, та їхньою донькою Софією. У вільний час вона захоплюється верховою їздою та йогою.