"Золота" могло не бути, приїхала на Олімпіаду з температурою": як живе володарка нашої історичної медалі у важкій атлетиці
У серпні виповнилось 20 років нашій єдиній золотій олімпійській медалі у жіночій важкій атлетиці, яку в Афінах-2004 завоювала Наталія Скакун. Українка перемогла у Греції у категорії до 63 кг, незважаючи на температуру і втрату ваги, а на призові здійснила свою мрію.
У розмові з OBOZ.UA чемпіонка світу та Європи Скакун згадала, як могла взагалі пропустити доленосні Ігри у Греції, чому доводилось заспокоювати тренерів та як знайшла себе після завершення кар'єри.
– Я могла й не виступити тоді в Афінах, тому що їхала на Ігри з температурою. І тренерський колектив повинен був ухвалювати рішення вже безпосередньо в Греції. Коли я приїхала туди в такому стані, то через температуру особиста вага у мене впала на 2 кг, але ми вирішили, що все одно буду змагатись, і, слава Богу, все у нас склалося.
– А що взагалі пам'ятаєте з тої Олімпіади? Як виходили на поміст?
– Я дуже сильно хвилювалася, і від хвилювання у мене стався спазм живота. Навіть не через те переживання, підніму я чи ні, а саме через психологічне навантаження, через те, що всі від тебе очікують медаль. Я розуміла, що в мене такі суперниці, яких я давно знаю. Тоді це були білоруски. І мені не було страшно, але все одно таке відчуття, що ти повинен все добре зробити.
І, слава Богу, ми з тренерами – Кулаком Василем Григоровичем і Риком Олександром Володимировичем – багато балакали, психологічно один одного налаштовували, як я їх, так і вони мене, і разом це все зробили.
– Я багато разів бачила, як тренери налаштовують спортсменів. А як ви їх?
– Щоб ви розуміли, тренер більше нервується за самого спортсмена. Так було і в нас в Афінах. Мій особистий тренер Риков переживав більше, ніж я. Іноді були навіть такі нервові моменти, що мені доводилось трохи заспокоювати його і казати, що все буде добре. Зараз я теж працюю тренером збірної, тому вже добре розумію його. А тоді не розуміла, адже була спортсменом і думала, що ну як, це ж тренер, що йому там переживати?
Але все одно для тренера спортсмен – це як дитина, він її вирощує і так само за неї переживає, як за свою рідну, і хоче, щоб вона досягла результату. Адже результат, який показав атлет, відображається і на тренері. Як він розписує цю підготовку, як це все проходить. Розумієте, якщо є результат, то це дає відчуття й самому тренеру, що він усе правильно зробив.
– Чим стала для вас ця олімпійська перемога? Чи дала якийсь новий поштовх? Адже деякі спортсмени досягали своєї мрії і не знали, куди рухатись далі.
– Ну, найперше, я була дуже задоволена, що ми дійсно виграли цю золоту медаль, що в нас усе вийшло і моя праця недарма пройшла. Тому що багато дівчат, спортсменів не тільки в моєму виді спорту, а й в інших дуже багато працюють, гарують протягом багатьох років, але, на жаль, іноді це не завжди приносить бажаний результат.
Так, у перший місяць після Олімпійських ігор я не те що розгубилася, але не знала, що робити. Перший час після повернення були інтерв'ю, десь їздили, знімалися, а потім – тиша, наче всі про тебе забули, і тобі наче чогось не вистачає.
А не вистачає чого? Тренувань. Бо ти багато років поспіль постійно була в режимі. У тебе був один і той самий режим, ти готувалася від змагань до змагань, у тебе були якісь цілі, а тепер їх, можна сказати, немає. І з'явилася якась порожнеча. І тоді, дякувати Василю Григоровичу Кулаку, він мені запропонував піти працювати тренером збірної. Ось так почала свою нову кар'єру. А з 2007 року я вже працюю тренером жіночої збірної з важкої атлетики.
– Добре, що ви так знайшли себе. А пам'ятаєте, які тоді були призові за Олімпійські ігри?
– Так, нам тоді дали 100 тисяч доларів, перевели їх у гривні і вирахували 13% податку. Але, ви знаєте, я думаю, для спортсмена неважливо, скільки йому дадуть призових. Так, це добре, що твоя праця якось оплачується, але саме відчуття, що ти стоїш на п'єдесталі... Мені так хотілося плакати від того, що дійсно це вже здійснилося, що ми насправді змогли це зробити, і дуже велика гордість була за Україну, тому що дуже нечасто наші спортсмени піднімалися на п'єдестал.
– Так, звісно, гроші – це вже додатковий бонус до медалі, але вони можуть стати для спортсмена своєрідним підґрунтям після закінчення кар'єри, дозволити відкрити власну справу. Адже раніше читала чимало історій, коли відомі радянські зірки не могли знайти себе після спорту і не мали коштів для гідного життя.
– Так, дуже часто спортсмени після закінчення своєї кар'єри не можуть знайти себе, тому що вони з року в рік робили свою справу, займалися спортом, і це була їхня робота. І коли ти переходиш в інше життя, це дуже важко. Деякі не можуть себе знайти в іншому житті.
Я, наприклад, після отримання призових за Олімпіаду передусім купила собі машину, бо в січні 2003 року я отримала права і дуже люблю їздити за кермом, дуже. Тож першою моєю такою великою покупкою стала машина. І більше нічого такого, ніякого бізнесу немає, бо я не бізнесмен (усміхається).
– Але добре, що ви знайшли себе у тренерстві.
– Знаєте, як я кажу? Дуже класно, коли людина працює на улюбленій роботі, їй це подобається, і вона ще й отримує за це все гроші. Це кайф. І я дуже люблю важку атлетику.
– Якщо не помиляються, то в Україні ви поки що єдина олімпійська чемпіонка з важкої атлетики?
– Так, з жінок я єдина, а у чоловіків був ще Тимур Таймазов, який переміг у 1996 році в Атланті.
Раніше OBOZ.UA розповідав, що у бою загинув дворазовий чемпіон Європи з важкої атлетики, який зупинився за крок від медалі на Олімпіаді.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!