З відрізаними пальцями і ступнями змушували йти на перев'язки: українець розповів про знущання у полоні в росіян

Українець Сергій Василига два місяці провів у полоні в росіян. Хлопець ще в перші дні війни під Києвом поїхав вивозити з окупованого села співробітницю з дитиною та зник. Фото його розстріляної синьої "Таврії-Славути" публікували в багатьох групах у соцмережах.

Батько Сергія розповів, що переніс його син у російському полоні та як вдалося його повернути додому.

Докладніше про це читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

Поїхав рятувати співробітницю

27-річний Сергій Василига зник 28 лютого. Того дня вранці з ним зв'язалася одна із співробітниць компанії, в якій він працює. Жінка зі сльозами розповіла, що перебуває в селі Копилів під Києвом, там стріляють і вибратися звідти неможливо.

Сергій одразу вирішив, що поїде та вивезе їх. "Вона ще говорила йому, щоб не їхав, там небезпечно. Але він все одно зібрався і подався за ними", – розповідає батько Сергія Микола Василига.

Співробітниця скинула йому точну адресу, де вона перебуває. Він їхав туди не трасою, а через села. Дорогою ще обмінювався повідомленнями з цією жінкою, уточнював дорогу. А потім раптом зник.

Злизували краплі зі скла автобуса

"Саме тоді, коли він зник, я відчув тривогу, що щось із ним трапилося. Став дзвонити, але зв'язку вже не було", – згадує батько.

Як потім з'ясувалося, на дорозі біля Мотижина назустріч йому виїхав російський БТР. Сергій розповідав батькові, що врятувало його те, що він зупинився, вийшов із авто і ліг на землю. Інакше його розстріляли б.

Російські військові схопили його, казали, що він коригувальник, оскільки він увімкнув навігатор. Йому одягли мішок на голову, зв'язали руки і так він провів багато днів.

Його кинули в якийсь підвал, де були й інші люди. Перед тим зняли взуття. Коли потім взуття повернули, то вдягнути його з мішком на голові і зв'язаними руками він не зміг, так і залишився в шкарпетках. Ночі були холодні, до -10...-15 градусів, ноги постійно замерзали.

"За вісім днів їм дали одну галету. Води не було, тому вони злизували краплі вологи з вікон автобуса, в якому їх перевозили. Його жорстоко били двоє військових – буряти. Я не вдаюся в подробиці, як саме били, тому що все це дуже важко. Він згадує, що їх клали на холодну землю обличчям униз, а російські військові поруч рили окопи, рвалися міни, одному з полонених уламок навіть влучив у плече, син навіть точно не може сказати, коли їх перевезли до Росії. Вони опинилися в таборі під Курськом", – каже Микола Іванович.

Примушували співати гімн Росії

Спочатку він та інші поранені полонені потрапили до шпиталю. Порівняно з рештою тут до них ставлення було нормальне. Хтось із медиків непомітно навіть передав їм хрестики з церкви, хтось намагався, поки ніхто не бачить, передати щось солодке.

Потім їх перевели до СІЗО. Тут знущання з українських полонених знову продовжилися. Щогодини їх піднімали, змушували співати гімн Росії, розучувати пісні.

"Син обморозив ноги, оскільки був без взуття. На одній нозі йому відрізали пальці. На іншій – половину ступні, частково обрізані п'яти. Проте на перев'язки в СІЗО його змушували йти самому. Йому доводилося вставати на коліна і повзти по кахельній підлозі". Там були двоє чоловіків із перебитими ногами: одному ноги перебило кулею, іншому – осколком. Їм давали одну милицю на двох і казали, що ви ж брати, то допомагайте один одному, тягніть", – продовжує Микола Іванович.

Годували полонених однією гнилою капустою, Сергій батькові сказав, що тепер до кінця життя на неї дивитися не зможе. Одного льотчика у СІЗО жорстоко побили, полонені українці віддавали йому свій чай, відпоювали, щоб він хоча би вижив. Сергій із полону повернувся дуже виснаженим.

Невідомість буквально мучила

Весь цей час батько шукав сина. Він каже, що мав надію знайти Сергія живим. Хоча поступово вона танула, особливо коли після звільнення Київської області почала відкриватись страшна правда про вбивства людей російськими військовими.

Як тільки була чергова братська могила, він чекав, що ось там зараз знайдуть тіло сина. "Хоча невідомість ще гірша, вона буквально мучила нас. А раптом його тіло зараз розтягують собаки та ворони", – ділиться Микола Іванович.

Сім'я передає величезну подяку Ірині Верещук, віцепрем'єр-міністерці - міністерці з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, яка займається пошуком та поверненням полонених.

"Коли я дзвонив, вона особисто брала трубку і розмовляла зі мною. А в тій ситуації кожне слово дуже важливе. І ще величезне спасибі слідчому, молодій дівчині Карині Костюкевич. Вона в одному з моргів під Києвом описувала трупи. Навіть коли набирав її о десятій вечора, а вона тільки-но повернулася додому втомлена. Але хоч два слова, але вони були важливими для нас, адже ми шукали свого сина", – каже Микола Василига.

Інша справа поліція Київської області, до неї рідні мають претензії. За два місяці після того, як Микола Василига написав заяву про зникнення сина, їм так і не назвали прізвище слідчого. Щоразу футболили, не давали номери телефону, говорили, мовляв, шукайте в інтернеті.

"Якщо відділення в Бучі, а Бучі по суті немає, то зрозуміло, що і телефон не працює, який сенс його шукати. Я дзвонив на гарячу лінію, і лише кілька днів тому мені звідти передзвонили і сказали, що ви до нас зверталися. Я розумію, що у всіх зараз багато роботи, але за два місяці назвати слідчого, дати його контакт можна, адже я хотів здати аналіз ДНК, щоб по ньому могли визначити тіло сина. Але навіть цього не міг зробити без рішення слідчого, якого в мене до досі немає", – дивується Микола Іванович.

У Курську запевняли, що полонених у них немає

Про те, що Сергій живий і перебуває в полоні в Росії, батько дізнався випадково. Відбувся обмін полоненими, і додому повернулися два пілоти вертольота, який збили під Херсоном. Вони через соцмережі вийшли на батьків.

Хоча Микола Іванович теж шукав сина й у Курську. "Там у РФ живе один знайомий, який вийшов на іншого знайомого з Курської області. Той ходив там по лікарнях, питав, чи немає такого Сергія Василиги. Йому відповідали, що ні. І взагалі у нас полонених немає, вони в "ДНР" чи " ЛНР". Але виявилося, що там є наші полонені", – каже отець Сергія.

Коли інформація надійшла, то вже українська сторона почала його порятунок. І буквально 28 квітня, через два місяці після зникнення, Сергій Василига повернувся додому. Зараз він у лікарні, йому потрібна медична допомога.

Він також назвав сім імен та прізвищ українців, які зараз перебувають у полоні на території Росії. Для їхніх рідних це дуже важливо – знати, що людина жива.